«…Заходи повинні  бути цілісними, чітко  систематизованими  і послідовними, як сама  природа»

«…Заходи повинні бути цілісними, чітко систематизованими і послідовними, як сама природа»

«Вода, ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе неможливо описати… Не можна сказати, що ти необхідна для життя: ти – саме життя! Ти наповнюєш нас радістю, яку не пояснити нашими почуттями. Ти найбільше багатство в світі».

Антуан де Сент-Екзюпері.

Водогосподарський комплекс Полтавської області складався впродовж віків. Він об’єднує річки, 2757 ставків і водосховищ з водним дзеркалом 26,4 тис. га, 560 озер, в яких зрегульовано 435 млн м3 води. До нього входить частина Кременчуцького і Кам’янського водосховищ з береговою лінією протяжністю 267 км. Запаси підземних вод оцінюються у 4,35 млн м3 на добу.
Полтавщина небагата на водні ресурси. За їх запасами вона займає 11-те місце в Україні. Проте природа наділила наш край розгалуженою сіткою малих річок. За даними паспортизації налічується 146 річок протяжністю 4965 кілометрів, і на кожний квадратний кілометр території припадає 0,17 км русла. В області формує річний стік до 2 млрд м3 води, дві третини якого припадає на короткий весняний період. Разом з тим у літньо-осінній сезон, коли є найбільша потреба у воді, більшість річок пересихають. Постійну течію мають лише Псел, Ворскла, Оріль і Сула.

«І ставок, і млинок, і вишневенький садок»

Більшість населених пунктів Полтавщини сформувались саме вздовж їхніх берегів. Людей приваблювали сінокоси і пасовища, площа яких в заплавах сягає 250 тис. га; рибальство, мисливство та чарівні краєвиди з гаями. Повноводні артерії були судноплавними. Практикувався промисловий вилов риби. Це все – мала батьківщина, яка з дитинства на все життя западає в душу, є корінням національного самоусвідомлення, патріотизму.
Наші предки уміло використовували екологічно чисту енергію річок та водні ресурси. В 1913 році в Полтавській губернії діяло згідно з різноманітними джерелами до 250 водяних млинів. Ці унікальні технічні споруди використовувалися для помелу зерна, лущення проса, гречки, вівса, а також приводили в рух спеціальні пристрої для виготовлення домашнього сукна, валянок, полотна…
Водяний млин був одним із перших технічних пристроїв, життєво необхідних для людини. Без млина не могло бути прогресу в техніці й розвитку людства. Млини гармонійно вписувались в український ландшафт, водночас були в живописних куточках природи елементами технічного прогресу, не забруднювали довкілля. Навпаки, сприяли поліпшенню рекреаційних і екологічних функцій річок, заплавних озер, збереженню природних водних систем, розведенню риби, птахів, розвитку флори і фауни. На берегах водойм росли ліси, які слугували своєрідною бронею річок, захищаючи їх від випаровування і обміління, а коренева система стримувала розмив берегів. І зараз можна бачити стовбури віковічних дубів, що лежать у руслі. Підпір греблею на 1,5–2 м горизонту води створював руслові водосховища на 10–12 км, не затоплюючи луків, та водночас виникало своєрідне підґрунтове зрошення.
Сільські громади недопускали розорювання водоохоронної зони, регулювали випасання худоби. Сіно косили черезполосно, залишаючи гребені трав, насіння яких у повінь розсівалося, збагачуючи видовий склад травостою. Так на водних об’єктах господарювали наші предки.
А чи не відбудувати нам хоча б кілька млинів? Вони б приваблювали туристів, були б своєрідними музеями під відкритим небом, слугували б історичному та екологічному вихованню молоді. Вдалим місцем є річка Ворскла в селі Буланове. Там влітку річка практично пересихає, тож є потреба шлюзування. Певна річ, «млинізація» може бути привабливою і для бізнесу.

Велика користь малих ГЕС

Річки несуть значні запаси енергії. За даними фахівців, потенційні економічно обґрунтовані можливості малих річок Полтавщини оцінюються виробітком електроенергії до 50 млн кВт год на рік, що рівноцінно спалюванню 15 тис. т вугілля та ще й з викидами в атмосферу шкідливих речовин. Широко розвивалася мала гідроенергетика в післявоєнні відбудовні роки, коли потреби села в електроенергії не задовольнялись великими електростанціями держави.
На річках Псел, Ворскла, Сула, Мерло було побудовано 16 ГЕС потужністю від 160 до 500 кВт. На Пслі працювали Сухорабівська, Остап’євська, Білоцерківська, Великобагачанська, Шишацька, Великосорочинська, Обухівська, Рашівська; на Ворсклі – Перегонівська, Кунцівська, Нижньомлинська, Опішнянська, Більська; на річці Мерло – Малорублівська, на Сулі – Кліщинська гідроелектростанції. За рік вони виробляли до 12 млн кВт год електроенергії.
У часи «гігантоманії», будівництва потужних енергоблоків на атомних, теплових станціях склалася думка, що ці об’єкти відпрацювали свій ресурс, морально застаріли, втратили практичне значення. Тому у 1976– 1978 рр. вищеназвані гідроелектростанції були зупинені та законсервовані, що привело до аварійного стану гідроспоруд, їх руйнування. Ті, що діяли в гирлах річок, потрапили в зону підтоплення дніпровськими водосховищами. Зокрема Перегонівська і Кліщинська.
Відновлення ГЕС розпочалося в 1996 році з ініціативи обласної державної адміністрації. Була затверджена програма відновлення малих ГЕС. Фінансування робіт здійснювалося за рахунок коштів Решетилівського цегельного заводу, фірми «Енергостар», міжколгоспного промислово-будівельного управління «Шишаки агропромбуд». Було відновлено роботу Кунцівської, Сухорабівської, Остап’євської, Опішнянської, Великосорочинської ГЕС. Інші гідровузли, на жаль, втрачені.
Нині є реальна можливість збільшити генерацію електроенергії за рахунок дообладнання існуючих шлюзів-регуляторів на річках: Ворскла – Вакуленського, Нижньомлинського, Деревківського; Псел – Великобагачанського, Малобудищанського, Книшівського. Ці споруди, за винятком Вакуленського, збудовані з ініціативи керівників сільськогосподарських підприємств та за кошти господарств. Зараз фірми «Гідроенергоінвест» та «Гідроенергоресурс» здійснюють роботи щодо їх обладнання генерацією.
Окремо хотілося б розповісти про відомого аграрія, Героя Соціалістичної Праці, депутата Верховної Ради УРСР, талановитого керівника, голову колгоспу «Червона Україна» села Книшівка Гадяцького району Івана Петровича Інзика.
Якось телефонує перший секретар обкому Федір Трохимович Моргун: «Я був у Інзика. Він дуже просив, щоб ти приїхав. Є нагальне питання». Через декілька днів домовилися з головою колгоспу про зустріч. Спекотне літо, жнива. Під вечір заходжу в контору, привіталися, і раптом несподівана пропозиція: «Я так заморився, давай поїдемо на Псел покупаємось, там і поговоримо». В думці промайнуло: чи варто було їхати за 100 кілометрів, щоб покупатись. Поїхали на річку, покупалися. Тоді заговорив Іван Петрович: «Ото бачиш із води палі стирчать, знаєш, то колись, за пана ще, був млин. Скільки часу пройшло, а люди і досі згадують, який тоді Псел був, не те що зараз – рівчак. А давай тут шлюз побудуємо!» Я погоджуюсь, проте пояснюю, що справа то недешева – близько мільйона карбованців – і допомогти нічим не можу, оскільки такого фінансування у п’ятирічному плані не передбачено. «А цур їх ті гроші. Заробимо. Я побудував ферми та ще багато чого, а як залишу повноводну річку, то точно люди пам’ятатимуть». На тому і порішили. Виготовили проект, побудували шлюз. Сам Іван Петрович тоді вже хворів, але прибув на об’єкт, сидів у холодочку на стільчику в білій сорочці. І коли загуркотіла армада бульдозерів, екскаваторів і останній завал ґрунту перекрив старе русло, а водичка тихенько побігла новим, Іван Петрович скинув солом’яного бриля і промовив: «Ось я і виконав, можливо, останній задум у житті: відродити Псел, щоб був такий, яким його пам’ятають старожили. Може, і мене колись люди згадають, як того пана, що при ньому річка повноводна була». Воду з руслового водосховища використали на полив.
Є ще резерв влаштування міні-ГЕС: 7 шлюзів на річці Хорол, 14 – на річці Оржиця, 3 – на річці Мерлоі. Конче необхідно для повного регулювання стоку річок Псел і Ворскла добудувати на них по три гідроспоруди: поблизу Білоцерківки, Рашівки, Гадяча – на Пслі; Буланового, Михайлівки, Котельви – на Ворсклі.
Безумовно, для відтворення повноводдя річок потрібні кошти, і немалі. Знаємо, що держава через глибоку системну кризу неспроможна фінансувати такі проекти. Проте цим не можна виправдовувати бездіяльність. Кошти можна акумулювати, якщо є бажання. Згадаємо, як наші діди і батьки будували сотні водяних млинів, розчищали русла річок у післявоєнні роки, отримуючи копійки на трудодні. В складчину споруджували гідроелектростанції та поливні системи. Невже ми зараз бідніші за них? Лише за забір води до бюджету надходять мільйони гривень, а ще збори за забруднення навколишнього середовища…

Незаслужено зневажений торф

Варто зупинитись ще на одному аспекті – покладах торфу. В 1969 році інститут «Дніпроторфрозвідка» виконав роботу «Торфовий фонд Полтавської області». Було встановлено, що торф’яні ресурси регіону складаються із 123 родовищ загальною площею 42,1 тис. га і запасами торфу 600 млн. м3 , що в перерахунку на повітряно-сухий торф (40% вологості) становить 117 млн тонн. Близько 70% торф’яних родовищ площею менше 100 га є переважно землями сільськогосподарського призначення; 15–20% площ перевищують 200–300 га і мають промислове значення. Найбільшими за площею і запасами торфу є Удайське, Грунь-Ташанське, Оржицьке, Сульське, Хорольське родовища.
Найбільш перспективним напрямом використання торфу є: кускового та брикетованого – на паливо; фрезерного – на потреби сільського господарства (виготовлення компостів, мульчування, підстилку для худоби). На моє тверде переконання, доцільно відродити його використання. Раніше об’єднання «Сільгосптехніка» щорічно добувало до 400 тис. т торфу. Зараз, в умовах дефіциту органічних добрив, високих цін на мінеральні, торф може відіграти визначну роль у стабілізації та примноженні родючості ґрунту, а відтак і підвищенні врожайності сільськогосподарських культур, забезпеченні населення паливом. У кар’єрах, які залишаються після його видобутку, можна успішно розводити рибу. Ще один аспект – добування торфу є екологічно безпечне. Добування і використання торфу буде цікавим для бізнесових структур, які вболівають за українське село.

На осушенні поставили крапку

У 1969 році мене призначили на посаду начальника облводгоспу, де і працював до 1985 року. Вимоги високі. У 1965 році було прийняте державне рішення «Про широкий розвиток меліорації земель». Вимагалися конкретні результати. Проте їх не було і не могло бути, оскільки область не була готова до жодного етапу інвестиційного циклу. Основною практикою створення видимості роботи була зміна керівників через рік-другий.
Робота розпочалася з чистого листка. В нагоді став досвід будівництва і експлуатації малих гідроелектростанцій, набутий в облсільенерго та знання з гідротехніки, отриманні під час навчання в інституті.
Аналіз стану справ показав сумну картину. Головним напрямом меліорації було осушення боліт. Область осушувалася на кшталт Полісся. Навіть лозунг був: «Всі на осушення боліт». А тих боліт разом із перезволоженими землями налічувалося 110 тис. га, або 0,03% у структурі земельного фонду. На жаль, тоді не усвідомлювали, що болота є унікальним механізмом природи для мікроклімату, регулювання водообміну та рівня ґрунтових вод на прилеглих територіях. Адже саме в болотах акумулюються талі води, які стають джерелом живлення річок у маловодний сезон. У них знаходяться нерестилища риби, місця гніздування птахів та відтворення іншої флори і фауни.
Осушення на Полтавщині проводились ще в дореволюційний період, коли земства, залучаючи дешеву та робочу силу, якої було вдосталь, копали канали для відведення поверхневих вод із заболочених угідь. Впродовж 1914–1925 років були відрегульовані водоприймачі та влаштована зріджена осушувальна мережа на заболочених землях річок Оржиця, Грунь-Ташань, Перевід, Руда, Чумчак, Мерло, Лютенька, Стара Оржиця і урочищ Пійми, В’юнне, Житкове та інших загальною площею 18 тис. га, що складає половину сучасного фонду осушених земель. У той час у селян була нагальна потреба в сінокосах і випасах, оскільки інші землі належали поміщикам. Роботи із часткового скидання поверхневих вод не мали шкідливого впливу на навколишнє середовище.
Після вивчення архівних документів, наукових праць, вітчизняного та зарубіжного досвіду визріла зовсім нова стратегія. Особливо цінні поради були запозичені з наукової праці В.В. Докучаєва «Наши степи прежде и теперь», датованої 1892 р. з епіграфом: «В помощь пострадавшим от засухи жителям Малороссии», написаної на матеріалах Полтавської губернії. Всесвітньо відомий учений наголошує: «… заходи повинні бути цілісними, чітко систематизованими і послідовними, як сама природа, і, по-друге, ці заходи повинні бути спрямовані, головним чином, на усунення чи в крайньому разі послаблення тих причин, які підірвали наше землеробство, висушили наші ґрунти і ґрунтові води і привели у непридатний стан деякі наші річки, і, по-третє, ці заходи повинні спрямовуватись, по можливості, на повне знищення того зла, яке зроблене стихійними силами, а частково самою людиною…». В.В. Докучаєв рекомендує перегороджувати русла річок капітальними греблями для регулювання весняних та дощових вод, надає поради щодо влаштування ставків і водосховищ для риборозведення тощо.
Уроки минулого, поради вчених, сучасний передовий досвід були покладені в основу розробки «Комплексної схеми збагачення та раціонального використання водних і земельних ресурсів області», яку схвалили і затвердили сесія обласної ради та Міністерство меліорації і водного господарства України. Вона відкрила принципово новий стратегічний напрямок робіт щодо охорони та використання водних ресурсів, збагачення природного середовища, створення гарантованої бази сільськогосподарського виробництва. Було визначено і головні напрями дій та рекомендації щодо їх практичної реалізації.
Перш за все призупинили осушення боліт. Вектор меліорації спрямували на гончарний дренаж перезволожених орних земель, реконструкцію існуючих меліоративних систем, які будувались у дореволюційний та післявоєнний періоди, передбачивши влаштування резервних водосховищ для подвійного регулювання водоповітряного режиму земель. Припинили осушення заплави річки Хорол у с. Бакумівка Семенівського району. Проект передбачав проведення робіт аж до м. Миргород. З кошторису гроші використали на будівництво додаткових шлюзів, Біляківського резервного водосховища площею 262 га з обсягом акумульованої води 6,3 млн м3; проведення культурно-технічних робіт, будівництво в селах колодязів та усунення інших недоліків проекту. Разом з тим був відхилений республіканський проект осушення заплави річки Удай та Малоперещепинського болота. На осушенні поставили крапку.

Зрошуване землеробство

Обґрунтували програму широкого розвитку зрошуваного землеробства. Сільське господарство двічі-тричі на п’ять років потерпає від сильної посухи. Знижується виробництво зерна та кормів для худоби, відчувається дефіцит овочів, молока, зменшується поголів’я худоби. Лише зрошення спроможне забезпечити високий і гарантований розвиток галузі. Науково обґрунтували можливість створення в області зрошувальних систем на площі до 250 тис. га і, в першу чергу, зон гарантованого виробництва овочевої та молочної продукції для міст: Полтави – 15 тис. га, Кременчука – 40 тис. га, по 5–10 тис. га для Миргорода, Лубен, Горішніх Плавнів та інших.
До 1990 р. було побудовано стаціонарних поливних систем на площі 50 тис. га, у тому числі зрошення в селах Кротенки, Бричківка, Ладижене, Бурти, Куликівка Полтавського району; Машівської системи на площі 11 тис. га; біля Кременчука побудовані Карпівська і Недогарська системи; системи в радгоспах «Кременчуцький», «Рокитне», «Сокільський»; Кишенківська, Орликівська; в колгоспах «Дніпро» і «Прогрес» Кобеляцького району та багато інших. Розпочалося будівництво Градизької системи на площі 8 тис. га.
На низькопродуктивних угіддях, в ярах і балках намітили створити 20 тис. га водного дзеркала ставків і водосховищ. До 1985 р. їх було споруджено 12 тис. га. Наведу такий приклад комплексного вирішення питання збагачення, охорони і раціонального використання водних ресурсів на місцевому стоці. На землях колгоспу ім. Шевченка Машівського району (с. Кошманівка) споруджено 11 ставків загальною площею 510 га, задіяний повносистемний ставковий рибоводний комплекс. Водами ставків зрошено 540 га богарних земель, 50 га пальметного саду, заліснені береги. Урожайність сільськогосподарських культур на зрошуваних землях у 3–4 рази була вища, ніж на богарі. Прикрасились села, побільшало у дворах водоплавної птиці, покращилися мікроклімат, умови життя і відпочинку людей. Це – творіння палкого прихильника води, талановитого керівника, голови колгоспу Анатолія Прокоповича Кузуба.
Сьогодні мені прикро бачити, як в торгівельній мережі маємо капусту та яблука з Польщі, картоплю з Єгипту, буряки з Туреччини, моркву з Голландії тощо. Але ж ці овочі та фрукти добре родять на наших полтавських чорноземах, а ще ліпше – в умовах зрошення.
За 30 кілометрів від Полтави збудували сучасну закриту Машівську поливну систему площею 11 тис. га з широкозахватними дощувальними машинами «Дніпро», «Волжанка» на землях семи господарств Машівського і Новосанжарського районів. Гарантоване водопостачання – з каналу «Дніпро-Донбас» в обсязі 11 м3 на секунду. Господарства вирощували сільськогосподарські культури, мали в рази вищу урожайність, ніж на богарних землях. Одержували майже тисячі центнерів кормових буряків, п’ятсот центнерів овочів, сімсот центнерів люцерни з гектара.
Керівники господарств М. М. Крикля (колгосп ім. Горького), Б. Н. Шерстюк (колгосп ім. Шевченка) Новосанжарського району; В. П. Попович (колгосп «Перемога»), О. І. Іващенко (колгосп ім. Карла Маркса) Машівського району раділи приходу життєдайної води на поля та гарантованим врожаям. Полив забезпечив потребу Полтави в овочах, молоці, м’ясі та іншій сільгосппродукції.
На жаль, сьогодні система розгромлена і розграбована, навіть труби частково викопані. Кошти вкладені в будівництво – 55 мільйонів карбованців (за приблизними підрахунками, 2 млрд грн) пущені за вітром. Така доля спіткала й інші поливні системи. Якщо до 1990 року стаціонарними системами і пересувними іригаційними комплектами поливалося понад 100 тис. га, то в минулому 2019 році лише близько 4 тис. га!..

(Продовження)

Олександр ЦЕХМІСТРЕНКО,
керівник облводгоспу (1969–1985 роки),
почесний працівник Держкомводгоспу України,
почесний енергетик України.

Поділися:

1 thought on “«…Заходи повинні бути цілісними, чітко систематизованими і послідовними, як сама природа»

Добавить комментарий