Залишив світлі спогади

«Цього не може бути! В Інтернеті що завгодно пишуть. Сергій же був у мене перед Новим роком. Все, що просив, після свят маю відвезти їм у частину. Зараз зателефоную до нього…» Волонтерка Юлія Солодка набрала номер, але абонент не обізвався – «поза зоною». Зате через кілька хвилин по тому в телефонному режимі надійшло повідомлення у райвійськкомат: у зоні проведення АТО, на Луганському напрямку, старший сержант Сергій Іванов загинув. Затим і офіційне підтвердження – електронною поштою. В ньому зазначалось, що 17 січня він та шестеро його бойових побратимів виїхали на бойове завдання. МТ-ЛБ підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Водій – 26-річний Дмитро Бєляєв – і 29-річний Сергій Іванов, котрий сидів поруч, загинули на місці, п’ятеро інших бійців були поранені.

19 січня у Новосанжарському районі було оголошено днем жалоби. Громада оплакувала свого молодого земляка, котрий віддав життя за незалежність Батьківщини.

«Я народжений для того, щоб бути військовим», – жартував Сергій, спілкуючись із журналістом під час приїзду у відпустку. І це справді так. Невдовзі після закінчення школи пішов на строкову, служив на запорізькій землі, у сумнозвісній Новобогданівці, одразу після того, як там вибухнули склади боєприпасів. А після строкової – контрактна. І вельми оригінальна – на флагмані «Гетьман Сагайдачний». Виконували бойову місію у Середземному морі – контролювали, щоб контрабандисти і пірати не завозили наркотики, боєприпаси. «Піратів ганяли», – обходився жартом Сергій, згадуючи цю сторінку військової біографії. Півтора року тривала та служба. А у серпні 2014-го під час чергової хвилі часткової мобілізації знов був призваний до війська. У Дівичках, що на Київщині, в навчальному центрі освоював «гради», «урагани», «смерчі», міномети. Затим – передній край. Вони, артилеристи, прикривали повітряні ворота Донецька. Оскільки у складі обслуги бойової машини були переважно полтавчани, хлопці назвали її «Наталкою Полтавкою». Коли навідувався додому, довго не затримувався. Казав: «Поспішаю до своєї «Наталочки», як же вона там без мене?». Після демобілізації – місячний відпочинок, а далі контрактна служба у складі 93-ї, потім – 54-ї бригади.
…З різних куточків України приїхали хлопці провести в останню путь свого бойового побратима. «Серьожа – достойна людина. З ним ніколи не було страшно. Відчайдушний хлопець!» – згадує Олександр з Дніпра. Нікополянин Олег називає його справжнім героєм. Про бойові шляхи-дороги, що пролягли від Іловайська до Світлодарської дуги, розповідають Олександр із Запоріжжя, Григорій з Кіровоградщини, ще один Олександр – з Хмельниччини. Згадують Авдіївку, коксохім, Мар’їнку, Севєродонецький напрямок. І в усіх одна думка про Сергія Іванова – безстрашний воїн, оптиміст і справжній патріот.
Юлія, котра теж служить у 54-й бригаді, не приховує сліз: «Загибель Сергія – непоправна втрата для всіх. Скажу про нього так: сонячна людина. Він – справжній товариш, кожного намагався підтримати і словом, і ділом. Не забудуться його слова: «Живіть одним днем. Завтра може не бути. Треба посміхатися і не забувати, що комусь, може, гірше, ніж нам». Він і зараз перед очима – пісочна «арафатка», з-під неї визирає неголене обличчя і… «усім – привіт!».
…До будинку нескінченним потоком йдуть і йдуть люди. Кладуть квіти до домовини, говорять слова розради згорьованій матері. О тринадцятій починається відспівування покійного. Обряд виконують священнослужителі УПЦ Київського патріархату.
Затим похоронна колона рушила від батьківської хати до центральної площі, де зібрались сотні людей. Зустрічали Героя стоячи на колінах. Коротка зупинка біля пам’ятного знака Героям Небесної Сотні. Прозвучали фрагменти з інтерв’ю, записаного у 2015-му. «Командування у нас хороше. Командир дивізіону, комбат, офіцери – ні до кого питань немає. Якщо виконуєш свої обов’язки, то й нормальні стосунки з командирами. Мабуть, я справді безстрашний, народжений для того, щоб воювати і забезпечувати мир у своїй країні. Мені не страшно: що судилося, того не минути. І мама мене чудово розуміє. Вона знає, що це моя стихія». Затим прозвучала пісня, її хлопці з 93-ї бригади записали, створюючи кліп, у якому знімався й Сергій.
На центральному цвинтарі відбувся траурний мітинг. «Життя Сергія обірвалось на тридцятому році. Розпачливий біль переповнює душу, коли за межу Вічності йде така молода людина, якій би ще жити та жити, любити і творити, вільним краєм ходити, для своєї родини та рідної землі працювати. Він виконав свій військовий обов’язок, пішов на смерть, щоб ми з вами не бачили війни. Разом з мамою Наталією Михайлівною, з родиною сумує новосанжарська громада, всі, кому не байдужі доля нашої країни, майбутнє дітей та внуків», – селищний голова Інна Коба запропонувала хвилиною мовчання пошанувати пам’ять про загиблого героя.
Теплі слова про мужнього захисника України виголосили працівник районного військового комісаріату капітан Михайло Кизима, начальник штабу, перший заступник командира протитанкового артдивізіону, де служив Сергій, капітан Дмитро Дем’янчук, колишній класний керівник Ольга Проскурня, однокласниця Ілона Маляренко.
«Ми забуваємо, що триває війна, забираючи найдорожче, що у нас є, – синів, братів, батьків, – сказав у своєму виступі учасник АТО, голова райдержадміністрації Сергій Бульбаха. – Ми повинні щодня пам’ятати і кожен день робити все залежне від нас справедливо, чесно й праведно. Герої гинуть там, щоб ми тут могли спокійно працювати, ростити і навчати дітей. Сергій Іванов, віддавши своє життя за Україну, за мир і незалежність, назавжди залишиться героєм».
Останні хвилини прощання. Коли опускали домовину, військовий духовий оркестр виконував Гімн України, автоматники віддали останні почесті Герою триразовим залпом.
…А наступного дня випало поспілкуватися з капітаном Дмитром Дем’янчуком. Дізнавшись, що в цьому ж кабінеті давав інтерв’ю Сергій і що сидіти доводиться на тому самому стільці, неабияк розхвилювався. «Ми із Сергієм разом з вересня 2014-го, коли наш підрозділ вийшов з-під Іловайська. Далі Піски, де прикривали вихід наших військ від Донецького аеропорту. Безстрашний і безвідмовний. Було о третій ночі заходиш, а він з незмінною чашечкою кави: що, вперед? Коли він пішов на контрактну в 93-ю бригаду, мало не щодня телефонував: «Діма, хочу до тебе!» Нарешті добився свого. Сергій – як той промінчик сонця, завжди в гарному настрої, завжди готовий іти в будь-який бій, ніколи нічого не боявся. Ми були з ним до останнього дня. На це, на жаль, останнє бойове завдання він кликав мене. Але так сталось, що мене не відпустили. Тоді Серьожа показав пляшку коньяку і сказав: повернусь, по чарчині осушимо. Я ту пляшку знайшов потім у його рюкзаку. А розпили ми її в батьківському домі, за Царство Небесне. Таких людей, як Сергій, я більше не знаю. Завжди пишався, що в мене є такий друг, такий побратим».

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.