Заповіт Феодосія Рогового:  бути незламним сином України  в усьому і скрізь!

Заповіт Феодосія Рогового: бути незламним сином України в усьому і скрізь!

Дорогі брати і сестри, я піднімаю свою
молитву за успіх, за Україну.
За всіх живих, і мертвих, і ненароджених землі нашої, щоб вистачило нам і мудрості,
і мужності (для праведного бою).
Феодосій РОГОВИЙ. 26.10.1991.

Четвертого травня 2022 року виповниться 30 літ від того дня, коли у Вічність відлетіла душа письменника, народознавця, педагога, лауреата Шевченківської премії Феодосія Рогового. Але сьогодні ми маємо нагоду знову почути його неповторний письменницький голос – завдяки книзі «В житті я не взяв жодної фальшивої ноти». Біобліографія. Творчий доробок Феодосія Рогового» («Українська літературна газета» і ПП «Рута», 2021).

Самостояння в правді, правдомовлення за найгірших обставин…

Уклав книгу невтомний син Феодосія Кириловича Юрій Роговий, праця якого над творчою спадщиною Батька дає нам змогу поринути в чисте плесо мови видатного краянина, а також побачити в усій тяжкості письменницький шлях Феодосія Рогового у роки жорстокого комуністичного режиму, коли на течії правдивого слова цербери із ЦК та парткомів і догоджальники тим церберам із видавництв і спілок ставили загати, що не поступалися шкодочинністю тим, якими перегороджували Дніпро, нищачи тисячі і тисячі гектарів родючих земель, десятки сіл…
Нищення Української землі, родової пам’яті і Слова – ці злочини проти українців-окраїнців не давали спокою Феодосієві Роговому, він не міг мовчати, але скільки ж вистраждав за те, щоб до читача прорвалася хоч дещиця правди про дороге і втрачене!
Відкривається книга глибокою статтею Героя України, академіка Івана Дзюби «Високо поцінований і мало читаний». Автор зазначає, що вже в першій книжечці оповідань «Провідини» (видавництво «Молодь», 1973) звертали на себе увагу «природність селянської мови персонажів, смак до рідкісного, з тактом ужитого слова». Але «збірка вийшла далеко не такою, якою її подавав автор – а що тоді виходило нескаліченим?».
Іван Дзюба цитує рядки з листа Феодосія Рогового до Григора Тютюнника від 27 грудня 1972 року: «Виходить моя «перша книга прозаїка»… Вона, як сам розумієш, на третину моя, а то – дядькове (…). Як я можу писати по-людському, коли зі мною поводяться, як з худобиною».
Аналізуючи романи «Свято останнього млива» і «Поруки для батька», де йдеться про трагедію сіл, затоплених Кременчуцьким морем, Іван Дзюба говорить, що Феодосій Роговий був одним з небагатьох, хто намагався розповісти про неї Україні: «Затоплено й знищено не просто сто тисяч гектарів родючих земель і розкішних луків, мальовничі плавні, – вигублено десятки стародавніх сіл серцевинної України, де дихала родова пам’ять і національні традиції; завдано тяжкої кривди ста тисячам селян-виселенців. Це була глуха, безмовна трагедія, похована за пропагандистською завісою гасел про дешеву електроенергію, піднесення економіки, поліпшення побуту селян, яких переселяють у кращі будинки і умовини… Цю трагедію, житейськими і духовними масштабами співмірну з Чорнобилем, було замовчано і забуто, забутою вона залишається й нині…»
Тож те, що зумів зобразити, вимовити словами нестолоченої мови Посулля Феодосій Роговий, незважаючи на всі цензурні вирубування і загати, – подвиг! Літературний і громадянський. Відтак українське суспільство має борг перед письменником – слід нарешті видати кількома томами усі його твори, по можливості відновивши первісний текст. На цьому наголошує й Іван Дзюба, цитуючи слова Рогового «я світові потрібен як приклад, як можливість»: «Приклад чого – гадаю, зрозуміло з його творчості й долі: триматися рідної землі і «не кришитися». Можливість чого? Самостояння в правді, правдомовлення за найгірших обставин. Цим він потрібен нині і буде потрібен у майбутньому. Навіть якщо наше суспільство… якщо ми, убогі духом, цього не розуміємо і залишаємо його в самотині, й досі не подавши його творчості в належному обсязі й у належний спосіб. Утім, хіба ж тільки його?..»

«Іншого свята моїй душі не треба»

Такою ж місткою і мудрою, як стаття Івана Дзюби, є і наступна стаття збірника – «Про Феодосія – за спогадами і листами» Петра Ротача, ще одного полтавського правдомовця. Їх переслідували і цькували в один період – наприкінці 1960-х і протягом 1970-х років. Вони листувалися і тим підтримували один одного. 8 листопада 1982 року Феодосій Роговий, відповідаючи на запитання Петра Ротача, який працював над рецензією на «Свято останнього млива», про слова, почуті вперше, і новотвори у тексті роману, пише: «По-перше, нас, українців, уже так обікрадено (в смислі мови), так обікрадено дурисвітами, коло літературним бездар’ям, проникненням з-за безкордонного закордоння, що вже соромимося материної мови, спокійно споглядаємо, як вона конає. Тож хотілося якомога більше повернути, оберегти, оборонити слів, котрим, точно вживши, ціни не складеш. По-друге, поміж них, вмисно і невмисно забутих, викинутих, скалічених, є такі, з котрих одне-однісіньке може замінити своєю художньою, смисловою, образною місткістю абзаци газетної (а часто й книжної) порожняви. І якщо ті «слова і новотвори» хоч малим числом повернуться в наші національні душі, підсилять, зарадять чи утвердять собою бодай «на мачину» (Пан. Мирний) нашу національну усвідомленість берегти мову наших лагідних, співучих, хліборобних матерів – іншого свята моїй душі не треба».
Петро Ротач зауважує, що після смерті Григора Тютюнника благородні, справжні люди з великої літери зустрічалися Феодосієві Роговому зрідка. Але він «чуттям умів визначити справжність людської душі». І коли зустрічав неординарну людину, таку, наприклад, як фольклорист із Миргорода Іван Гурин, то писав: «Виходить, є Люди, що не сплять, а денно і нощно дбають об нашій українській культурі, об нашій гордощі – нашім Слові».
Книга дає інформацію про творчий доробок письменника – окремі видання, публікації у збірниках та періодичних виданнях; тут вміщена бібліографія літератури про його життя і творчість. Є навіть бібліографічний розділ «Поетичні твори, присвячені Ф. Роговому», і в цьому переліку десяток присвят.

Зацькували. Убили йому серце…

Надзвичайно містка і дуже зворушлива стаття Миколи Малахути «Молитва над словом Феодосія Рогового». Процитую з неї кілька абзаців, які вирізьблюють постать письменника-правдомовця у всій величі і трагізмі: «Давайте і ще раз поставимо уряд заголовками один біля одного усі романи цього прекрасного в ошатному слові, як розкішна й висока, до неба, яблуня в цвіту, письменника. Ось так: «Свято останнього млива» – «Зрушені люди» – «Поруки для батька» – «Великі поминки» – «Гріх без прощення» (незавершений) – «Скажи мою кончину, Господи…» (лише задуманий, збереглися тільки окремі начерки, уривки речень…).
Молитовний був задум – у своїй українсько-козацькій класичній глибині.
Святі були у великому й чисто первісно-народному українському слові мрії, по-хліборобськи багатими були думи про художнє втілення їх на папері для людей, дивовижні були у селянському працелюбстві сподівання…
Не дали справдити.
Зацькували.
Убили йому серце, без кінця переслідуючи його чесне, совісне, добре, світле, тонке, як травина біля рідної хати окрай квітника, що напилася сонця й цілющого дощу й радіє, що вона така гарна під веселкою, слово, таке у своєму художньому убранстві, як ні в кого більше – не було, нема й не буде…
Він прожив лише 67 літ.
Він тільки був набрав висоти у розвої своєї щедрої на романний розмах творчості…»
Микола Малахута говорить добре слово і про сина Феодосія Рогового: «Юрій Роговий схожий на свого Батька.
Поставою, голосом, ходою, працьовитістю, хліборобсько-сільською натурою, вчительством, приязню, скромністю…»
Якби не жертовна праця Сина, який зберіг і опублікував листи Батька, дослідив перипетії навколо видання його романів, ми б сьогодні багато чого не знали не лише про Феодосія Рогового, а й взагалі про підспудні течії епохи ну дуже вже розвинутого соціалізму! У рецензованій книзі надруковано дослідження Юрія Рогового «Довга дорога до «Свята…» (Слово для Батька)», написане у грудні 2011 року і доповнене 2020-го. Читаєш процитовані тут видавничі рецензії на роман Феодосія Рогового – і торопієш від вигадок прислужників комуністичного режиму. Ось діалог героя-оповідача і його коханої про трагедію знищення землі і сіл Посулля під час будівництва Кременчуцької ГЕС:
«– Навіщо вони це роблять, Оляно? Скажи! Дух руйнують… Скажи?
– Не знаю.
– А хто ж зна… Земля найцінніше, що є на світі.
– Звичайно.
– Її нічим і ніколи не окуплять.
– Мабуть.
– Нехай би краще атомну…
– Не перечу.
– А вони виселяють наш первісний, наш справічний дух…»
У рецензії з видавництва «Молодь» слово «атомну» потрактовано не як атомну електростанцію, а як атомну бомбу, і рецензент І. Власенко та зав. редакцією прози В. Сологуб, який «цілком поділяє думку рецензента т. Власенка», у своєму нищівному завзятті добрехалися до того, що «будівництво ГЕС герой-оповідач і його кохана… вважають гіршим атомної війни і воліли б на місці майбутнього водоймища бачити атомне попелище».
Отак і кривавили серце талановитого письменника прислужники окупаційного комуністичного режиму.

Він умів слухати свій народ, але його проза зорієнтована і на досвід світової літератури

Нелегко і Юрієві Роговому велося з виданням творів Батька та спогадів про нього. Коли до 70-річчя від дня народження він підготував збірку спогадів, відгуків, рецензій «Моє життя – то творення любові», то надрукувати її зміг тільки у видавництві «Книжковий світ» Миколи Малахути в Луганську – «наша «замріяна» Полтава «скромно» промовчала».
Але надходили і добрі вісті. Уявляю, як зрадів син, коли дізнався, що 22 червня 2000 року в Кропивницькому, у Центральноукраїнському державному педагогічному університеті (колишньому Кіровоградському педуніверситеті) Любов Зубак захистила кандидатську дисертацію на тему «Творчість Феодосія Рогового. Проблематика і стиль»! І, як свідчать цитати з неї у статті «Довга дорога до «Свята…», то була справді серйозна, глибока наукова праця. Авторка відзначає: «Сила таланту Феодосія Рогового в тому, що він умів слухати свій народ». І водночас підкреслює те, на що інші дослідники мало звертають увагу: «Проза Рогового помітно зорієнтована на досвід світової літератури ІІ половини ХХ століття. У творчості українського письменника виявляємо риси, що зближують його з багатьма зарубіжними майстрами, зокрема такими, як Г. Гессе, Т. Бернгард, Н. Саррот та ін. (…)
Незважаючи на жорсткі художньо-стилістичні обмеження, спричинені пануванням у літературі єдиного художнього методу (соцреалізму), Феодосій Роговий зумів використати найновіші досягнення світової літератури і, органічно злютувавши їх в індивідуальну творчу систему, створив свій, цілком оригінальний стиль, свою неповторну поетику. Тому недооцінка, ігнорування чи забуття, якого останнім часом несправедливо зазнав письменник, веде до збіднення, спрощення уявлень про літературний процес на Україні 70–80-х років».
Три новели про Григора, написані 1991 року (третя, «Новела з великого життя», – у лікарняній палаті), є підтвердженням того, про що говорить згадана дослідниця. Це справді цілком неповторна поетика, яка у вдумливого читача викликає палке співпереживання, заторкуючи глибинні струни душі.
Вибач, дорогий читачу, не можу аналізувати ці новели. Бо серце розірветься від болю. І відчаю. І Любові… Процитую лише два абзаци.
«Ой, Голубе мій з розхристаним чубом. Як я довго не писав до Тебе. А це, розбурханий національним духом, вже не міг тебе не потривожити, бо в Тобі, знаю, ніколи не дрімав той святий дух, а надсильно рвався до спочутних, випірнав, здіймався ніби з морської безодні аж до жовто-блакитного неба, до тої немерклої зорі, котра, звиняй за голе слово, зветься генієм України. Не всім нам, прагнучим, дуже не всім вдається в безчесті суспільства сягнути свого Привида, але всім тим хвала й благословення, хто стає на шлях до нього, чий пасіонарний імпульс поведінки перевищує величину імпульсу інстинкту самозбереження (…). І ніщо велике в світі не звершується без пристрасті, якої в Тобі, як у небагатьох з нас, вічно збочених і ницих, хоч і ми, правда, всі потроху хочемо замінити червоне небо насилля синьо-жовтим небом справедливості». («Новела з великого життя», 12.11.1991).
І завершальний абзац новели про Григора «Пам’яті одного дня»: «Чи казати вам ту радість, яку почуло моє серце, коли Він широко обняв мене. Обняв і проказав страшні, непередбачувані слова великої печалі: «Коли мене не стане, ходи до мене на могилу… Говори зі мною, як із живим, і я завжди для тебе живий буду».

Час осягнення Феодосія Рогового настав!

У розділ «Інтерв’ю останніх років» упорядник Юрій Роговий включив і своєрідну сповідь Батька «Ми всі потроху любим Україну…», надруковану в полтавському альманасі «Криниця» №4 за 1992 рік. Заголовок – то рядок з вірша «дуже близького і рідного» для Феодосія Кириловича поета Михайла Шевченка.
«Всі потроху любим нашу Україну, але багато з нас, інтелігентів передусім, непомірно довго молимось її іменем, тобто замість нишком бути незламним її сино-українцем в усьому й скрізь, – ми так чи інакше словоблудимо, мов те «варшавське сміття, грязь Москви», всує молимось на божків, полбогів, намісників чи воєвод, тобто у них, а не в України, вимолюємо і замолюємо грішки свої щоденні і… зраду гріха, нікому не прощенного… Горе тим і пекло, хто по слабості свойого духу спокусився… тобто згубився кореня в собі і нестійкий…».
Серед інтерв’ю цього розділу – і моє, що було надруковане 5 червня 1990 року в газеті «Комсомолець Полтавщини». Як швидко летить час! Здається, це було так недавно, я й сьогодні ніби чую голос свого дорогого співрозмовника, його інтонації, а минуло вже три десятиліття! Це була пора, коли оживало все праведне, чесне, молоде в нації, котра прагнула відновити свою незалежну державу. Тому такими дорогими для мене залишаються слова, які Феодосій Кирилович тоді сказав на завершення розмови: «Я часто спілкуюся з молоддю. Особливо студентською. Мені подобаються ці хлопці й дівчата, що прагнуть розібратися в наших помилках, мають національну гордість. Я в них вірю. І побажаю жити за тим «крамольним» лозунгом, що його повісив у класі мій герой Теодосій Окраїнець: «Говори, що думаєш. Роби, що говориш». Побажаю молодим колегам служіння не «продажнім тимчасовцям, заїденним полбогам», а тільки правді. Правді і народу. Бо це – двоєдине».
Ті «заїданні полбоги» гризли його серце нещадно. Феодосій Кирилович розповідав мені, як у пору його роботи в «Комсомольці Полтавщини», де він вів літературний гурток, його після засідань гуртка гебіст викликав у парк до того орла, що століттями ґвалтує українські небеса, і питав, чи не висловлював хто-небудь з юних поетів антирадянських думок. Він заперечував це і пробував присоромити гебіста, кажучи, що це ж дуже добре, що молоді люди ходять на літературний гурток, пишуть вірші чи прозу, і нема чого стежити за ними. «Невже краще було б, якби вони сиділи під під’їздами і жлуктили пиво чи горілку?»
Я приїхала на роботу у полтавську молодіжку в серпні 1972 року, коли Феодосій Кирилович уже поїхав (чи його поїхали) на район власкором, і я не могла допитатися у колег, чому такий талановитий нарисовець не міг працювати в редакції у Полтаві. Та невдовзі зрозуміла це й сама. Бо редакція постійно одержувала нагінки від обкому комсомолу й інших інстанцій, що в нарисах Рогового архаїчна (читай націоналістична) лексика, що вони занадто художні (оце так вада!).
Дивно і бридко – з лексикою публікацій молодіжки, а бувало, з якимось одним «націоналістичним» словом, воювали навіть кагебісти! Була, наприклад, і у мене пригода, коли я, будучи у відпустці по догляду за дитиною, опублікувала у своїй газеті добірку віршів, і був там рядок: «любов свою так несли, як тремтливу свічечку в храм святий». Прочитав його головний кагебіст області (такий товстун, який часто, сидячи в президіях партхуралів, засинав) і сказився: «Це пропаганда релігійного обскурантизму!». І мої колеги мусили ту мою «тремтливу свічечку» обговорити, засудити, мені вказати, йому про проведену виховну роботу відрапортувати і мене на посаді заступника редактора врятувати. Насправді ж я була собі в селі у батьків, а те все обговорення існувало лише на папері…
Тут принагідно скажу дещо, важливе для дослідників історії преси, краєзнавців. В архіві, де зберігаються документи «Комсомольця Полтавщини», купа підробок, які ми творили своїми руками. Бо від нас обком комсомолу вимагав щомісячних літучок, де б обговорювалися публікації і накреслювалися плани подальшого висвітлення тем, яких вимагали комуністичні божки. Ми ж могли провести справжню, корисну для творчого розвитку працівників літучку хіба що раз на три місяці, а то все вирішували оперативно на планірках. Штат редакції був невеликий, роботи по вуха, засідати і плести язиками було ніколи, тож редактор просто по черзі давав журналістам завдання написати протокол фіктивної літучки на ту чи іншу тему, і ми строчили той непотріб, щоб обком комсомолу не чіплявся. Можливо, в тих протоколах десь знайдеться і фраза, що нібито хтось із колег дорікає власкору Роговому за архаїчну лексику, та то буде рятівна брехня: мовляв, ми йому вказали, висновки зробили, проблема вичерпана. Насправді чесні журналісти редакції високо цінували слово Феодосія Рогового, училися в нього любові до рідної мови. Гадаю, саме він вплинув на формування журналістського і поетичного таланту Михайла Шевченка, Тараса Нікітіна, Михайла Булаха…
Ясна річ, були в редакції і ті, хто опустився до рівня нікчемних прислужників влади. Ми тоді сміялися, що кагебісти прагнуть, щоб у редакціях на кожних трьох журналістів було два донощики. У вступі до інтерв’ю з Феодосієм Кириловичем я пишу про те, як подібні люди відповідали на моє запитання, чому Роговий поїхав із Полтави на село: «Третій, «благонадійний», застерігає: не допитуйся, тут діло пахне «ізмом», «прибрати» Рогового з Полтави «рекомендували», бо круг нього гуртувалася творча молодь, а де гурт людей, та ще таких, які папір мережать, там, чого доброго, розмови всякі поплетуться: про історію України (тут тільки пильнуй!), про голод 33 року («якого, як тобі звісно, не було, його вигадали буржуазні націоналісти з-за бугра»), або ще, боронь Боже, про Грушевського чи, страшно подумати, – Хвильового…».
Тоді, у червні 1990-го, інтерв’ю я закінчила побажанням Феодосієві Кириловичу, але словами його самого: «Дай Боже, щоб ти тихенько гомонів, а громада б тебе слухала…».
І сьогодні їх повторю: дай Боже, щоб громада Вас, правдомовцю, слухала!
А услід за Віталієм Ковалем, який висловлював сподівання, що «час іще настане, час осягнення Феодосія Рогового», стверджую: час осягнення Феодосія Рогового настав!

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО),
заслужена журналістка України, лавреатка премії імені Феодосія Рогового.

Добавить комментарий