Затоплені села Полтавщини –  дорога до світлого майбутнього чи рукотворне горе

Затоплені села Полтавщини – дорога до світлого майбутнього чи рукотворне горе

60 років тому запрацював перший гідроагрегат Кременчуцької ГЕС

За порівняно невеликий історичний проміжок часу перебування України у складі Радянської імперії українці пережили чимало потрясінь: голодомори, політичні репресії, величезні людські втрати в роки Другої світової війни, Чорнобильська катастрофа. В історії України (і зокрема Полтавщини) були також події, які можна коротко охарактеризувати як цинічні форми нищення українського історичного пласту. Одна з них пов’язана із будівництвом Кременчуцької гідроелектростанції (ГЕС). Радянська пропаганда пафосно називала цей об’єкт «енергетичним гігантом Дніпровського каскаду».
«Чудо таке, що не снилось раніше…»
Будівництво ГЕС подавалося як нове досягнення радянського гідробудування. Дійсно, вперше велика гідроелектростанція зведена без машинного залу, а над кожним генератором встановлені зйомні кришки – ковпаки. Турбіни та генератори нового типу для електростанції були випущені промисловими підприємствами Харкова. Окрім ГЕС, до комплексу споруд гідровузла входили судноплавний однокамерний шлюз, бетонна водозливна і земляна дамби, залізнична та автомобільна магістралі. Інноваційні підходи були використані і під час будівництва судоходного шлюзу, бо проектувальники відмовилися від башт управління його механізмами, що дало економію коштів та скоротило строки будівельних робіт. Для масивних бетонних споруд замість опалубки були застосовані економічні ефективні в будівництві облицювальні плити – блоки. Земляні гребля та дамби станції утворили Кременчуцьке водосховище, що стало одним із найбільших у світі штучних водоймищ.
Радянська преса від районних до центральних видань постійно висвітлювала хід будівництва гідровузла, його відкриття. Перший гідроагрегат Кременчуцької ГЕС був введений в експлуатацію у 1959 році, останній, дванадцятий, здали в експлуатацію у 1960-му. Ціна на вироблену електроенергію була невисокою. Було написано чимало од партії та будівникам комунізму. Ось уривок однієї з них:
«Хмаринки нехай-бо летять
куди вгодно –
Що в них цікавого? Ти їх облиш!
Ми ж тут будуєм усі всенародно
Чудо таке, що не снилось раніш».
І лише полтавський прозаїк Феодосій Роговий побачив тоді у черговій радянській «гігантоманії» трагедію простої людини, у якої зруйнували коріння, бо сам був родом із тих хуторів колишнього Градизького району, які поглинуло рукотворне море. У своїх творах він яскраво зобразив почуття людей, які змушені були полишати рідні домівки у зв’язку із будівництвом Кременчуцької ГЕС. Як говорив сам автор, йому дуже хотілося «зупинити від подальших руйнацій тих безрозсудних, котрі вбачали в подніпровському, а особливо у кременчуцькому, потопі якісь глобальні рятівні перетворення на краще».
Майже 80 тисяч гектарів чорноземів
Проектували гідроелектростанцію спеціалісти УкрГІДЕПу, а місцем її розташування обрали ділянку біля села Табурище Кіровоградської області за 12 кілометрів вище по Дніпру від Кременчука. Вода для ГЕС мала акумулюватися у водосховищі. Проектанти інформували радянський уряд про втрати, що виникали при спорудженні гігантського рукотворного моря, а саме: затоплення покладів бурого вугілля та граніту, майже 80 тисяч гектарів чорноземів та сінокосів, декілька десятків тисяч гектарів лісу та лісонасаджень. Проте найбільшу проблему вбачали у тому, що необхідно було переселити із зони затоплення більше 131 тисячі жителів Кіровоградської, Полтавської та Черкаської областей.
Поселення у Середньому Подніпров’ї з’явилися декілька тисячоліть тому. Великих міграційних процесів тут не було, люди надійно обжили ці території, і їхнє життя не змогли зруйнувати епідемії, природні катаклізми, війни, революції та репресії. Зробила це радянська влада, що безжально знищила згуртовані й монолітні громади. У Полтавській області під водою опинилися села і хутори переважно Градизького району, а також Глобинського та Оболонського. Переселення мало відбуватися у межах цих районів, а також до Великокринківського, Кременчуцького, Карлівського, Козельщинського, Кобеляцького, Машівського, Решетилівського, Семенівського, Пирятинського, Чутівського районів. Рада Міністрів УРСР постановою від 5 листопада 1955 року зобов’язала Полтавський облвиконком організувати також переселення і до Херсонської області, де катастрофічно не вистачало працівників у новостворених радгоспах (упродовж 1956–1959 років із Полтавщини було вивезено 1,5 тисячі сімей, що становило близько 10% від загальної кількості переселених господарств).
Із мапи Полтавщини зникли 73 населених пункти, серед яких були мальовничі села Морозівка, Лебехівка, Гусине, Кулішівка, Стовбуваха, Матвіївка, Миколаївка та чимало хуторів із колоритними українськими назвами Відпільне, Дубина, Малярівка, Пугачівка, Плависте, Заруддя, Зубахи, Світайлове, Солодівка, Кизивер, Радики, Середпілля, Гарбузівка та інші.
Під затоплення потрапляли не просто села і хутори, а прадавні поселення, історія яких сягала ще часів Київської Русі та козацької держави. Наприклад, село Воїнська Гребля (Воїнці), або Воїнь, – поселення, що згадується у літописах ХІ–ХІІ століть не тільки як населений пункт, а й як укріплена гавань (жителі переїхали до села Кам’яні Потоки Кременчуцького району).
Важливим прикордонним пунктом періоду Гетьманщини було село Чигирин-Діброва у гирлі Сули, яке переселили до чигириндібрівського висілку – в село Мозоліївку.
Поглинули води Кременчуцького моря і село Галицьке, що виникло у ХVII столітті на лівому березі Сули, та місто-фортецю князівської доби Жовнине (Желдь).
Ряд сіл були перенесені із зони затоплення зі збереженням старих назв (Пронозівка, Мозоліївка, Недогарки, Максимівка).
Деяким населеним пунктам пощастило більше, адже за планом вони не були повністю знищені, а лише частково (села Вереміївка, Тимченки, Городське). Село Жовнине перенесено на підвищену терасу Дніпра за 6 кілометрів.
Проектанти вважали, що руйнувати сільські хати на Лівобережжі Дніпра не буде великою проблемою, адже вони вилиті з глини, не мали фундаменту та були вкриті соломою або очеретом. Для влади будинки – це просто об’єкти, які можна легко зруйнувати на догоду черговим грандіозним планам партії, а для людей – це родові сімейні гнізда, де народжувались, жили, працювали, раділи, страждали та помирали.
Суми компенсацій були недостаніми
Щоб якось «розрадити» переселенців, держава зобов’язала місцеву владу будувати помешкання для переселенців на нових місцях проживання та компенсувати вартість їхнього втраченого майна. Розміри компенсацій визначали так звані оціночні комісії, які на кожне подвір’я складали акт, що був підставою для грошових виплат. На перший погляд, рішення було справедливим, однак архівні документи свідчать, що переважна більшість громадян були незадоволені роботою цих комісій та писали скарги про неточності й розбіжності в описанні майна, що своєю чергою призводило до зменшення розмірів компенсацій. Наприклад, одні скаржились, що до актів не внесені огорожі, інші не згодні були із кількістю описаних господарських будівель та оцінками зношеності житлових будинків. Лише після численних звернень громадян почали описувати фруктові сади та городи. Самі члени оціночних комісій пояснювали таку ситуацію «величезним обсягом робіт, адже треба було ретельно описати кожне обійстя, малочисельним складом комісій, обмеженістю у часі та поспіхом».
Радянська пропаганда всіляко переконувала, що для переселенців будуються добротні будинки. Частка правди у цьому була (для деяких переселенців будували навіть водогони), однак реальні справи були далеко не такими оптимістичними, як про це писали газети.
Про стан будівельних робіт йдеться у листі заступника голови виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих П. Хименка до заступника голови Ради Міністрів УРСР І. Сеніна від 28 лютого 1959 року, в якому керівництво республіки було поінформоване про те, що «загрозою для кампанії переселення є будівництво житлових будинків переселенців. Компенсація… у середньому складає 4 тисячі карбованців, в той же час вартість лісоматеріалів, як відомо, дуже висока і якість їх, особливо тих, що надходять із фонду широкого вжитку, низька. Щоб надати переселенцям умови для будівництва у стислі строки будинків на нових місцях, необхідно передбачити поставки якісних будівельних матеріалів та знизити ціни на них».
Як видно зі службового листа, суми компенсацій за зруйноване житло і втрачене майно були недостатніми. Тому для здешевлення будівництва старі будинки розбиралися (у першу чергу ті, які були відбудовані у післявоєнний період) і перевозились на нові місця. Однак і за таких умов звести новий будинок було складно, адже коштів у держави для виплат компенсацій постійно не вистачало. На обласних та районних нарадах з питань переселення із зони затоплення постійно розглядалися питання про повільні темпи будівництва житла, низьку якість будівельних робіт та будівельних матеріалів. Наприклад, відповідно до плану в 1958 році до Козельщинського району із колгоспу імені Свердлова Градизького району повинно було переїхати 112 господарств, але через відсутність фінансування побудовано було лише 8 будинків для переселенців. Близько тридцяти сімей артілі імені Жданова Градизького району планували поселити у колгоспі «Більшовик» Кременчуцького району. Причому для будівництва осель були направлені переселенці, однак голова колгоспу «Більшовик» задіяв їх не на будівництві, а на сільськогосподарських роботах і тим самим зірвав графіки будівництва.
За таких умов більшість переселенців будували житло самотужки, а не отримували його від держави. Організовували так звані толоки, коли колективно допомагали один одному безкоштовно зводити нові помешкання. Занятість на будівництві нового житла не звільняла переселенців від роботи у колгоспі, тому будівництво велося вечорами, уночі та у вихідні й святкові дні.
«Перепахали все огороды с полным
сознанием нанесения убытков гражданам»
Масового активного спротиву переселенню не було. Українські селяни були виснажені голодоморами, терором, кровопролитною війною з нацистськими загарбниками та остаточно закріпачені радянською владою, а тому підкорилися її рішенню. Люди не мали права самостійно вирішувати питання щодо обрання місця переїзду, а їх побажання часто-густо просто ігнорувалися. Документи свідчать, що жителі села Миколаївки Градизького району на зборах ухвалили рішення звернутися до райвиконкому з проханням переселити їх у межах району, але цього прохання правління колгоспу імені Свердлова навіть не направило до районного керівництва.
Однак непоодинокими були випадки, коли люди приховано саботували рішення про відселення. У повідомленнях членів оціночних комісій є інформація про те, що господарі будинків навмисне переховувались і тим самим не давали можливості в установлені строки обстежити обійстя та вчасно скласти відповідні акти. Тому до роботи комісій долучалися міліція, прокуратура, голови сільських рад та колгоспів, які організовували своєрідні облави на активних «саботажників та втікачів».
У документах також зафіксовані випадки, коли всупереч забороні у рік переселення саджати городи селяни все ж їх засаджували, а потім не бажали перебиратися на нові місця проживання доти, поки не зберуть урожай, і тим самим зривали графіки руйнації сіл та хуторів. На одній із нарад, що відбулася 26 червня 1959 року в селищі Градизьк, якраз розглядалося питання щодо відставання Полтавської області від затверджених графіків відселення із зони затоплення. Було прийняте рішення про застосування до порушників рішучих заходів, яке варто подати читачам дослівно мовою оригіналу: «Почему переселение идет лучше в Кировоградской области? Во-первых, они перепахали все огороды с полным сознанием нанесения убытков гражданам. Оформили это решением райисполкома о том, что огороды сажать нельзя. После того, как огороды были перепаханы, на жалобы отвечали следующим образом: это сделано в связи с решением Совета Министров УССР, вас предупреждали, что огороды сеять нельзя. Они поступили с огородами так, как мы поступили с садами, вырубав их незамедлительно. А мы в этом вопросе допустили ошибку и либерализм».
На цій же нараді вирішили радикально боротися з тими, хто до останнього не полишав свого житла, а саме: силоміць розвалювати садиби бульдозерами, а з компенсацій, які виплачувались переселенцям за зруйновані будинки, утримувати частину коштів за послуги щодо нищення садиб та «вынос имущества, которое граждане упорно не хотели убирать из своих селений».
Матеріали міліцейських зведень свідчать також і про те, що садиби деяких громадян, які вперто не полишали свої оселі, ймовірно, підпалювали. У документах зафіксовані факти, коли пожежа нищила одночасно декілька осель або навіть невеликі вулиці, кутки, однак розслідувань ніхто не проводив. Ці надзвичайні події вважали дріб’язковими, оскільки будинки все одно потрапляли під затоплення. І таких фактів дикого і нелюдського ставлення до селян було чимало.
***
Якщо проаналізувати архівні документи та численні публікації у ЗМІ, то висновки є невтішними: водосховище сьогодні втратило своє значення як судноплавний та промисловий об’єкт, а Кременчуцьке море – це «гнила» водойма, яка стала такою тому, що будувалася без будь-яких екологічних розрахунків та висновків. Змінився ландшафт Подніпров’я, зник унікальний природний комплекс порогів – скель, руйнується мальовнича гора Пивиха, затоплені балки та острови Дніпра, знищено сотні тисяч гектарів родючого чорнозему в кількох областях України. Назавжди загублені стародавні мальовничі села та хутори центру України, де жили родова пам’ять і національні традиції. Під водою опинилися сільські кладовища та старовинні козацькі поховання. Тисячі людей стали вигнанцями із рідних поселень та змушені були у подальшому жити з невимовним болем і тугою у серці за рідною хатою, перелазом, вишняком. І все це – на догоду бездумній так званій реконструкції Дніпра, затіяній комуністичним режимом, який вважав себе кращим будівничим, аніж природа.

Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву
Полтавської області, заслужений
працівник культури України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий