Зазнала на віку голоду, сліз, окупації…

Зазнала на віку голоду, сліз, окупації…

Нині я мешкаю у селі Верхня Мануйлівка Козельщинського району. А народилася у далекому 1937 році у великому на той час селі Говтві на березі Псла, оповитого мішаним лісом і широкою левадою. Пережила Другу світову війну, голод 1946–47 та 1952–53 років. Про долю дітей війни я вам розповім детально, пригадуючи свою тернисту життєву дорогу.

На березі Псла стояла невеличка біленька хатина, де жила багатодітна сім’я Сергеєвих: батько – Іван Олексійович, мама – Настя Андріївна та нас троє дівчаток – Ніна, Оля і Галя. Найменша народилася 25 вересня 1941 року. Сім’я жила дуже бідно, але дружно. Батько працював у колгоспі «1 Травня» за трудодні, а мама і ми, маленькі, обробляли свій город, за рахунок якого і виживали. І все було б добре, якби не війна. Батько тоді служив кадрову службу поблизу Кременчука, у Піщаному. Коли німець захватив Київ і став штурмувати переправу через Дніпро, то солдатів, серед яких був і наш батько, направили на її захист. Там такий був бій за цю переправу, що ті, які його бачили, казали, земля горіла і вода кипіла з солдатською кров’ю. Та німці таки захопили Кременчук, а потім, у вересні, – й Полтаву.
…Ясний сонячний день, десята година ранку. Прийшла до нас сусідка, тітка Дуня. Сидимо ми на призьбі нашої хати. Чуємо – з дороги гомін. Це верхи на конях під’їхали німці з автоматами і питають, чи немає партизан і як переправитися на гору. Один витяг карту і каже: «Тут має бути міст!» А тітка Дуня каже: «Немає, вода знесла!» Слідом за ними чути великий гуркіт – на тій стороні річки їдуть два танки, один – горою берега, а другий – прямо понад водою. Перевіряють, чи немає партизан. Виїхали з кручі й подралися на гору, а вона дуже крута. Ну, таки виїхали і розвернули танки дулами на село і на ліс. Ми дуже боялися, що будуть стріляти, але вони не стріляли, щось говорили по-своєму, співали, грали на губній гармошці, а нам усе чути було, бо ми жили на березі.
Удень вони не стріляли, а як настане вечір, пускають димову завісу, такий туман, і начинають стріляти запалювальними кулями, ходять по хатах і підпалюють. Першу ніч ми спали у кукурудзі. Мама нас по черзі винесла на ряднину, бо боялася, що як підпалять хату, то… Бо були случаї, що закривали людей у хаті й підпалювали. Мама на другий день Галю на руки (їй був усього один місяць), а ми з Олею взяли маму за спідницю і пішли до бабусі в землянку. Ми як ішли, так боялися, але німець бачив, що мати і троє дітей пішли зі своєї хати, то не стріляв ні по нас, ні поверхово. Ми без пригод дійшли до бабусі. Настала, як ото кажуть, горобина ніч. Усе село горить, і за димом нічого не видно.
Усе пережили, закінчилася війна, стали повертатися солдати додому. А наш батько так і не повернувся з фронту, получили звістку, що пропав безвісти. І так ми залишилися сиротами, а мама – вдовою, без сильної батьківської руки і підтримки держави. Як же нам тяжко жилося! Коней і волів вибили німці на м’ясо, і не було чим обробляти город. А землі при хаті у нас була 81 сотка. Копали вилами і лопатами, тягали рало і борони, сіяли вручну, жали серпами і косами, ціпом молотили. Не було млина, так ми на саморобному млинку мололи.
Я була найстарша, у 1945 році мені виповнилося 8 років, то ми з мамою і молотили, і косили косою, копали і рало тягали. Мама нас із дитинства привчала працювати, і сама була дуже працьовита. Вона нам казала так: «Дівчата, треба робити, від роботи ще ніхто не помер!». Ось так і виживали діти війни.
У 1945 році пішла я в перший клас Говтвянської початкової школи. І знову біда – немає у що вдягтися і взутися. Ми сіяли коноплі, з них робили пряжу і ткали полотно. Мама мені каже: «Я тобі пошию обнову з полотна». Я така рада! Вона пошила мені руками спідничку на одній підтяжці й покрасила бузиною. Є така трава – жовтуха-повитуха, то кофточку нею покрасила. А на ноги – влітку калоші, а зимою в’язали панчохи з вовни (ми держали вівці). Після війни у магазині не було нічого, та й грошей ми не мали.
Настав 1946–47 рік, голодовка, неврожай, усе пропало від засухи. А в колгоспі у нас працювала одна мама, так ми, маленькі, 10–12 років, у період літніх канікул працювали в колгоспі, щоб більше заробити трудоднів і получити зерна. Рвали свиріпу в пшениці, пололи баштан, тягали волокушами солому до скирти, возили волами зерно в безтарках до комори, а ще треба було його вигрузити із безтарки до смеркання. Додому приїдемо такі в пилюці, що тільки очі блищать. То добре, що ми жили на березі річки: покупалися, а ноги подряпані, поколені об високу стерню, і немає чим полікувати, та й ліків не було за що купити. Ось так ми старалися допомогти мамі заробити більше трудоднів. Однаково не хватало, неврожай є неврожай. Як ми голодували… Їли листя з вишні, лопуцьки зі щавлю, козелька, а як поспіла у колгоспі пшениця, то бігали рвали й із зерняток варили сякий-такий суп і немащений їли.
Після 10-го класу поступила я в Полтавський торгово-кооперативний технікум. Закінчила, здобувши спеціальність бухгалтера. За направленням приїхала у село Верхню Мануйлівку працювати завідуючою сільмагом. А потім іще 18 років працювала головним бухгалтером Мануйлівської сільради.
Життя так загартувало нас, дітей, які народилися до війни, що ми тоді і не хворіли, така сильна у нас була імунна система. Вижили.
А тепер маю 40 років стажу і мінімальну пенсію. Газ дорогий, субсидії не вистачає, зимою підтоплюю дровами. Дуже прикро, що і дитинство, і юність були голодні, та ще й така незахищена старість. Та будемо вірити і надіятися, що прийде час, і наша Україна, багата на надра, щедра на землю і такий працьовитий і терплячий народ, здобуде краще життя на всі покоління й віки. Може, і нам, дітям війни, пенсіонерам, на схилі літ стане краще жити.
***
Присвячується матерям, сини яких не повернулися з війни
Один раз нічною порою
Почулося матері вмить
Ласкаве, притишене «Мамо,
Ма, чуєте нас? Відчиніть».
Оті, що пропали безвісти,
О пізній вечірній порі
Вернулись додому всі чисто
І стали на рідний поріг.
Схопилась стривожена мати,
Швиденько прийшла до дверей,
Відкрила – немає нікого,
В саду лиш співа соловей.
Одраз навернулися сльози,
Згубилися у спориші:
«Я жду вас, синочки, соколи,
Живими прийдіть, а не в сні!»

Ніна ЄМЧЕНКО.
с. Верхня Мануйлівка,
Козельщинський район.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий