Здоров’я не додається, але захищати країну треба

Здоров’я не додається, але захищати країну треба

Інформаційна агенція Bloomberg повідомляє, що середній вік українських військовослужбовців, які беруть участь у бойових діях, перевищує 40 років, а рекрутинг молодших людей ускладнюється цілою низкою факторів. Солдати на передовій, з якими розмовляли журналісти, заявили, що останній пакет американської допомоги полегшив ситуацію, але проблемою, попри новий закон про мобілізацію, залишається нестача людей.
Незважаючи на застосування нових форм ведення війни, наприклад, ударів дронами по НПЗ, бої здебільшого точаться за територію, і успіх залежить від здатності України поповнювати свої війська. Це створює чималі складнощі для країни, населення якої втричі менше популяції її супротивника.
Постулат, що молодь повинна уникати поля бою, був закріплений в законі: призов до армії донедавна поширювався лише на тих, кому виповнилося 27 років. Нещодавно цей віковий поріг було знижено до 25 років, але ситуація погіршується через неефективний призов тих, хто потрапляє в цільовий діапазон. Багато молодих людей, переміщених внаслідок бойових дій, неможливо знайти. За офіційною статистикою, лише половина з 4,5 мільйона переміщених осіб перереєструвалися за новою адресою.
Причини зрозуміти можна, але від цього не легше чоловікам, які на шостому десятку потрапляють до війська. Серед них – чутівець Володимир Бражник, якому незабаром виповниться 54 роки.
«Лікар жартував – будемо з вас франкенштейнів робити. З чотирьох складемо одного: у того ноги добре працюють, у того – руки, у того – очі».
Володимира Івановича мобілізували 19 липня 2023 року. Здоров’я в такому віці вже не надто міцне. До того ж, чоловік має виразку шлунку, для лікування якої йому кілька разів давали відстрочку по два місяці. І ось нарешті її вдалося залікувати. Дружина почала готувати домашні смаколики, зручні для споживання в дорозі й польових умовах. Але Володимира Івановича чотири рази повертали додому:
«Я не знаю, можливо, зараз вже якось інакше, але торік в частинах дуже прискіпливо ставились до здоров’я, фізичної форми та віку потенційних своїх бійців. Більшість хоче бачити молодших і здоровіших, до сорока п’яти років. Бувало, лікар в частині й у документи не заглядав, а лише гляне на вік – і завертає мене назад. Ото аж на п’ятий раз від мене таки не відмовилися».
Хай там як, а остаточно вилікувати свою виразку Володимир Іванович так і не зміг, і до війська потрапив недолікованим. Збірний пункт, де й присягу прийняли, розташовувався в приміщенні по типу будинку культури. Потім місяць займалися на одному полігоні, ще через місяць – переїхали на інший. Ось там уже стало важко, почали хворіти. Людей почало не вистачати. Тож удень були заняття та стрільби, а ночами – наряди. Важко морально було настільки, що люди звідти просилися «на передок»: бюрократія, паперова тяганина – усе це бойового духу не додавало.
На фронті в районі Часового Яру стан здоров’я Володимира Івановича став погіршуватися дуже швидко. Одного дня він отримав одразу декілька контузій:
«Обстріли там тривали фактично безперервно. Міни прилітали, але такої біди, як FPV-дрон, вони не робили. Один дрон підлітає і робить дірку, а інший – скид туди. Та й загалом «валили» по нас усім, не всі вийшли звідти… Попали вони димовою шашкою прямо в наш бліндаж. Після такого важко вижити. Нас врятувало те, що був протяг, і він виносив основну масу газу в протилежний від нас бік. Але все одно добряче хапнули. Перше, що відчуваєш при отруєнні газом, – різкий пекучий біль в очах, далі – на слизових оболонках в роті. Потім – гіркота в роті, усе починає горіти, ти сильно кашляєш. Іде опік слизових оболонок бронхів. Після цього полікували шість днів інгаляціями. У мене за тим разом, скоріше за все, був ще струс мозку, бо сильно боліла голова й нудило.
Якщо вони не можуть вибити нас з позиції вогневою потужністю, то пускають газ. Не вдалося витравити газом – знову вогонь.
Колись дрон приземлився прямо на перекриття й вибухнув. У багатьох полопались барабанні перетинки. У них шоломи були оці нові, натівського стандарту, з відкритими вухами. Навушники окремо, але на ту мить вони їх зняли. У мене шолом звичайний, вуха прикриває. Плюс балаклава обов’язково. Ми коли очікуємо удару, то ще руками вуха закриваємо.
Так от ворог спочатку робив по нас скиди. Але вони не могли зрозуміти, чи вибили вже нас звідти, чи ні. Вони будуть бити, бити й бити в одне місце, доки не розвалять усе. Якщо вже вшнипились в одну точку, то не відчепляться. Тут або дочекаєшся підкріплення, або просто тікай звідти.
Виманити пробують багатьма способами. Наприклад, є така хитрість: з дрона пускають щось типу петард. Вони імітують автоматні постріли, тільки не чергу, а одиночні. І от ми сидимо в бліндажі, ми не знаємо, чи вже вони настільки близько підійшли, чи що відбувається. А ворог чекає, щоб хтось із нас висунувся подивитися, що ж там робиться. Ворожий дрон тим часом висить над бліндажем, чекає.
Тож у такому випадку треба сидіти й не висовуватися. Там метрів за сто ще одна інша позиція, то вони б нас якось попередили, якби дійсно підходили.
А коли дрон сів і вибухнув на перекритті, то був такий стан, що ти не розумієш, живий ти ще чи вже ні. Відкриваєш очі, ніби бачиш усе, але не відчуваєш власного тіла. Хочеш за щось взятися рукою – не можеш, бо її в тебе наче нема».
Відійти з позиції – це теж складне завдання. Як розповів Володимир Іванович, усе відбувається на чистому адреналіні й везінні. Він порівнює це з шаховою дошкою: чорне чи біле, пощастить тобі на наступному кроці чи ні. Усі намагаються слідкувати за тим, хто поруч. Коли поруч стається вибух, людина може втратити орієнтацію й побігти в зовсім інший бік. Потім посилають дрони, «а їх там сотні літає: наші, не наші – нічого не зрозуміло», намагаються знайти того, хто не дійшов. І в таких ситуаціях буває, що люди зникають безслідно: відкрита місцевість, заховатися ніде, але бійця ніде не видно.
«Буває так: питаєш, чиє небо. Тобі відповідають, що наше. Хлопці починають видвигатися, а воно – не наше, а по них скиди пішли.
Ну а буває й затишшя, коли вони сили кудись на іншу ділянку спрямовують. Та зазвичай по тобі постійно щось працює. Ти звикаєш до цього. Тому, коли настає тиша, це дуже насторожує. Якщо тиша – до чогось готуються. Це або авіація зараз почне працювати, або танк десь видвигається вже».
Звісно, у таких умовах здоров’я стрімко погіршується. І в молодших, а тим паче – у старших. Володимиру Івановичу дали відпустку, аби він мав змогу підлікуватися. Основна його проблема зараз – це інфекційний артроз. В польових умовах ноги постійно вологі, берці – важкі. Від цього розвиваються проблеми. У одних – зі стопами, у інших – з колінами.
«У декого з хлопців ноги – як ходулі. Тут треба десь швидко бігти, а ти просто ледь ідеш. А ще ж яку вагу на собі несеш! Ну, якось так. Нас жартома батальйоном старперів назвали. Усі віком п’ятдесят плюс. Звісно, вік додає проблем. Утім, в екстремальних умовах у всіх, які б і де болячки не були в затишші, вони обов’язково вилізуть від непомірних навантажень і стресу. В критичний момент дієш суто на адреналіні. Та чи надовго його вистачить?»

Дарья ГУСТІЛІНА
«Чутівський край»

Поділися:

Добавить комментарий