Зелені сусіди

Зелені сусіди

(Уривок з оповідання)

– Піду до криниці, – брязнув відром дід Іван.
Світланка затанцювала:
– І я, і я з тобою! – Зазирнула у відро. – О… – здивувалася. – Тут ще скільки води…
– Свіженька смачніша, – усміхнувся дід до онуки. – А цю ми подаруємо нашим зеленим сусідам.
І шугнув застояну воду за ворота.
– А казав, що сусідам подаруємо…
– Зеленим сусідам, онучко, зеленим. Вони он зразу ж за ворітьми й живуть. Бачиш? І подорожник, і ромашка…
– Вигадник ти, дідусю! Це ж бур’яни!..
– Все одно сусіди. І приязні, доброзичливі… Більшість…
Пішла Світланка з дідусем до криниці. Потім допомагала мамі полоти цибулю на городі, гралася з капловухим Бровком біля його будки. А по обіді вийшла за ворота і постелила на зеленому моріжку стару бабину хустку, примостилася на ній з книжкою.
Трава-мурава
Читала-читала Світланка і раптом чує – хтось вітається:
– Добридень, дівчинко!
Озирнулася довкола – нікого немає. Подумала, що то їй так здалося.
Коли це знову чує:
– Добридень, дівчинко!..
Придивилася – з нею вітається тоненьке стебельце споришу! Дрібненькі листочки і зеленаво-білі квіточки до неї пнуться.
«Ой, – похопилася Світланка, чомусь зовсім-зовсім не здивувавшись, що рослина враз заговорила людською мовою, – це ж, мабуть, споришеві важко стало, що я на нього лягла…»
І вже було хотіла встати, та спориш, певно, вгадав її думку і заспокоїв:
– Ні, ні, мені зовсім не важко. Я витривалий. Я найвитриваліший з усіх ваших зелених сусідів.
– Ти? – не повірила дівчинка. – Такий тендітний?!
– Авжеж. Хіба ти не помітила, що я зеленію навіть при самій дорозі? Мене щодня і люди топчуть, і худоба товче, а буває, й колесо наїде… Інші рослини на цьому місці давно загинули б, а я росту.
– І справді… А такий непоказний…
– Ну, не кажи так! – наче аж образився спориш. – Про мене навіть у пісні співають. Чуєш?
Світланка прислухалася: десь з другого кінця села долинула пісня:
Зійди, дощику дрібнесенький.
Скропи травцю-муравцю…
– Це ти трава-мурава? – здогадалася дівчинка.
– Атож. Мені чимало імен люди навигадували: і птича гречка, і моріжок, і свиняче зілля. А ще гусячою травою, топтун-травою називають…
Світланка ніколи не думала, що одна травиця та стільки імен може мати. Знала – спориш та й годі. А тут он як виходить… І попросила:
– Розкажи мені про себе…
– Гаразд, – погодився спориш. – Хоча тут і розповідати, власне, нічого. Хіба тільки те, що надто вже я усім до смаку: корови мене випасають, вівці та свині скубуть, кури клюють, гуси щипають. А коли достигнуть мої маленькі горішки, то яких тільки пташок не злітається! Навіть відлюдкуваті тетеруки, глухарі й рябчики не проминуть нагоди поклювати. Та й люди мною не гребують. У багатьох країнах з моїх молодих стебел варять зелений борщ, як і з щавлю, готують салати. Вживають мене і від різних хвороб. Зайди в аптеку – і побачиш коробочки, на яких написано: «Спориш». Отож усім я потрібний, бо всякі корисні речовини в собі маю.
– А я знаю, – зраділа Світланка, – що таке корисні речовини. Вітамін «Це» – ось що!..
– Не тільки. Хоча й цей вітамін у моїх листочках є і, щоб знала, у кілька разів більше, ніж у лимоні…
А ще мої листочки очищають повітря від пилу. Та й коріння не така вже й безкорисна річ – із нього можна виробляти фарбу темно-синього кольору.
– Он ти який! – дівчинка з повагою подивилася на тоненьке споришеве стебельце.
– Я що… – знітився спориш. – Я так собі… От сусід-подорожник… Він…
Надійний супутник
Тут Світланка помітила майже поруч із споришем пучечок широких ребристих листків. Посередині пучечка красувалася блідо-фіолетова стрілка.
– Подорожник – це я, – мовила рослина.
– Тебе я знаю, – відповіла Світланка. – Тебе я багато разів бачила.
– Мене всі знають, – хитнув стрілкою подорожник.
– Одного разу я порізала палець, і мама приклала до ранки твій листочок. Тільки помила його перед тим. Ранка швидко загоїлася. Дякую тобі, подорожнику!
– Чого там дякувати… Я для того й росту, щоб люди з мене користь мали. Хтось подряпає руку – я допоможу, хтось ногу намуляє, опечеться чи в кого чиряк вискочить – і цьому лихові можу зарадити. Якщо тебе, дівчинко, вкусить бджола, оса чи волохатий джміль – хутенько зірви мого листочка, помни і приклади до болючого місця. Мій листочок висмокче отруту, втамує біль. Було й таке, що ми, подорожники, рятували людей, коли їх кусали навіть гадюки…
Подорожник розповів Світланці багато цікавого про себе. Виявляється, він, як і спориш, не дуже боїться, коли його топчуть, бо на листках має жилки, що пружинять, немов ресори. Квітки подорожника, хоч і не вельми примітні, впали в око бджолам, і крилаті трудівниці носять з них пилок у вулики. А на Далекому Сході в Маньчжурії і Північному Китаї місцеві жителі із подорожникового насіння варять кашу. І їдять собі на здоров’я.
– Люди гадають, що ми називаємося подорожниками, бо ростемо при дорозі чи й на дорогах. А насправді ми від того подорожники, що по світу подорожуємо. Наше насіння легко прилипає до черевиків і мандрує разом з людиною по всіх стежках-дорогах. Де насінина відлипне, там і проросте. Навіть в Америку ми помандрували. І виросли там. Індіанці, тамтешні жителі, ненавиділи європейських завойовників, які несли їм смерть і лихо, отож зненавиділи й нас і назвали «слідом білої людини». Проте згодом переконалися, що нічого злого проти них ми не мали…
Переселенка з-за океану
– А мене зустріли на чужині зі щирим серцем! – втрутилася в розмову ромашка запашна.
– Хіба ти теж мандрівниця? – здивувалася Світланка.
– Атож…
– Куди ж ти мандрувала?
– Як-то куди? Сюди, до вас. Дівчинка розсміялася:
– Отакої! Виходить, подорожувала від нас та до нас?..
Ромашка запашна ображено нахилила свої жовтаві квіточки.
– І зовсім не смішно, – мовила вона. – Я справді іноземка. Півтораста років тому в Європі, а також і в Азії мене не знали. Родом я з Америки. Коли в минулому столітті мене вперше у вас запримітили вчені, то дивувалися не менше, ніж якби побачили у тутешньому лісі індійського слона. Мене показували всім, як дивину. А я тим часом за кілька десятків років заполонила всі пустирі й придорожні рівчаки від Атлантичного до Тихого океанів. От і стала звичайною.
Світлана почервоніла. Їй було соромно, що через свою необізнаність образила таку приємну рослинку.
– Пробач, я не знала… – мовила тихо.
– Зараз мало хто мою історію знає. Зате мене знають усі. Мама твоя, коли купала тебе маленькою, сипала у воду мій цвіт. І не тільки, щоб вода приємно пахла, а й щоб ти росла здоровою, бадьорою, рум’яною. Недарма ж мене ще називають рум’янком…

Євген ШМОРГУН

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий