Земля розбрату

Земля розбрату

Земля для українців завжди була неоціненним скарбом. На ній народжувалися, жили, працювали, вона годувала, за неї жертвували своїм життям, захищаючи Батьківщину від ворогів. Але подекуди клаптик землі ставав й причиною розбрату, сварок навіть між найріднішими. Згадаймо хоча б легендарне дерево з “Кайдашевої сім’ї”, що не давало спокою власникам сусідніх садиб. У художньому творі рідні люди у своїй борні не зупиняються ні перед чим, знищуючи приязні стосунки й те майно, за яке воюють…

Автору цих рядків довелося бути присутнім на низці судових засідань, які відбулися у Карлівському районному суді, з розгляду ситуації, що, на жаль, чимось нагадує ту, яку описав Іван Нечуй-Левицький. Зазначимо, що рішення по справі ще не ухвалене. Хоча вона вже набула неабиякого розголосу у засобах масової інформації. Давати юридичні висновки – не справа журналістів, для цього якраз й існує судова гілка влади. Але оскільки, як визнають обидві сторони конфлікту і їхні адвокати, справа певною мірою прецедентна (мова йде про перегляд пункту договору, який саме через цей пункт і втратив чинність), крім того, зачіпає інтереси дуже багатьох людей, вона заслуговує на те, щоб була винесена й на широкий загал.

Війна за спадщину

Як зазначалося вище, справа перебуває на стадії судового розгляду. Тож лише трохи зануримось у її фабулу. В далекому 2008 році рішенням Карлівської райдержадміністрації для ведення фермерського господарства нині покійному Вадиму Москальцю (як фізичній особі) в строкове платне користування була передана земельна ділянка загальною площею п’ятдесят гектарів на території Халтуринської (нині – Мартинівської) сільради.
Термін угоди становив тридцять років. Далі фермер уклав між собою (як фізичною особою) і фермерським господарством “М.В. Щедрий лан”, яким володів (як юридичною особою), угоду про суборенду землі. Та сталося так, що в 2016 році Вадим Москалець помер. “М.В. Щедрий лан” успадкувала його вдова Віра Москалець.
І ось тут виникла перша колізія. Справа в тому, що в угоді про оренду землі, яку 8 років тому підписав покійний, був пункт, який передбачає, що “…перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку в разі смерті фізичної особи – орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду не переходить до спадкоємців…”
Тобто фактично Віра Москалець успадкувала господарство без землі. Звичайно, і її можна зрозуміти – втрачати джерело свого фінансового достатку жінка не хотіла. Й розпочала боротьбу за ці 50 гектарів.
Друга колізія в тому, що після смерті Вадима Москальця Держгеокадастр, враховуючи той самий (чинний, якщо інакше не вирішить суд) 39-й пункт договору оренди, який передбачав припинення його дії (а відповідно – і договору суборенди) у випадку смерті орендаря, вже передав ці землі іншим власникам. До того ж люди отримали не права оренди, а саме права приватної власності.
Третя колізія – це те, що нові власники, а це 25 громадян, яким по два гектари землі виділили як учасникам АТО, вже цієї зими та навесні віддали свої наділи в оренду ТОВ “Деметра Агро-груп”, яке у суді представляє також АТОвець Тарас Лелюх.

Гордіїв вузол

Яке б рішення не виніс суд (а Віра Москалець вимагає поновити її право на оренду землі, визнавши недійсним пункт 39 договору, підписаного її покійним чоловіком 10 років тому), хтось виграє, а хтось програє.
По-людськи можна зрозуміти всі сторони конфлікту. І, звичайно, одна зі сторін обов’язково залишиться незадоволеною рішенням суду. Позов був поданий до суду в листопаді минулого року. Кінця-краю справі поки що не видно. До речі, досі триває й “битва” за врожай. Адже фермерське господарство, поки Держгеокадастр ще вирішував питання виділення землі АТОвцям, минулої осені посіяло пшеницю на 20 гектарах, а потім, вже цьогоріч, після того, як акти на право власності на землю новим власникам вже були видані, встигло засіяти й інші 30 гектарів кукурудзою і соняшником. Кому збирати врожай, в якій пропорції ділити – все це було предметом розгляду вже не одного засідання обласного антирейдерського комітету.
Стосовно урожаю пшениці, то сторони досягли компромісу. На момент підготовки матеріалу інших домовленостей (щодо кукурудзи і соняшнику) не було. Тож можливі нові судові справи на додачу до тієї, яка вже розглядається в суді. Врешті-решт свої майнові й юридичні права з’ясовують фізична особа і державні органи, а також суб’єкти господарювання. Нехай висновок по справі, як і має бути в цивілізованій державі, виносить суд. Але найбільше, по факту, можуть постраждати учасники АТО, яким держава, як своїм оборонцям, зобов’язалася надати землю. Й надала її! Не зовсім зрозуміло, чому захисники Вітчизни постійно мають щось комусь доводити?
Законом передбачено пільговий проїзд, а тисячі людей, що в нелегку годину пішли боронити свою землю, вимушені в чомусь переконувати водія маршрутки, якому господар автотранспортного засобу дав команду “АТОшників безкоштовно не перевозити”, бо йому не компенсували витрати. За ЗАКОНом людям мають виділяти землю. Чому вони – ті, які отримали всі речові права, у яких на руках є всі офіційні документи, – мають перебувати “у підвішеному стані”, досі не розуміючи: господарі вони на своїй землі чи ні? Чи мають право користуватися нею, як те передбачає закон? Чи можуть передавати в оренду тому, кому захочуть, чи їм “призначать” орендаря? А такі випадки також трапляються. Як зазначають обидві сторони конфлікту, судова тяганина може тривати роками. Мова вже заходить ледь не про клопотання щодо накладення арешту на ці п’ятдесят гектарів, поки справа розглядатиметься у судах. Майже як у Нечуя-Левицького – тож не дістанешся ти нікому…
Якщо земля не оброблятиметься, врожай не збиратиметься, зиску від неї й справді не буде нікому. Тож за логікою вирішувати питання треба якнайшвидше. Й краще – миром. Та чи готові до цього всі сторони конфлікту? Адже вважати себе переможеним не любить ніхто…
Оскільки термін відрядження до Карлівки судді, що розглядала цю справу, закінчився, то розбиратися, на чиєму боці правда, тепер буде суд у Машівці – сюди передано всі матеріали. Скільки часу для цього знадобиться, навіть суду першої інстанції (а ще ж можливі й апеляції) передбачити неможливо…
P.S. Під час підготовки матеріалу виринула інформація, яка особисто для мене виявилась майже шокуючою. Як з’ясувалося, в історії Карлівського районного суду вже був період (близько року), коли розглядати справи, в тому числі й “земельні”, подібні тій, що описана вище, взагалі не було кому. Бо, як це не банально виглядає,.. не було судді.
І ця тенденція притаманна всій системі. Як свідчить відповідь Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на інформаційний запит ІА “Українські новини”: “За даними обліку Комісії, станом на 1 липня 2018 року загальна кількість посад суддів у судах – 8082, фактична кількість працюючих суддів – 5550”. Тобто в державі не вистачало третини суддівського корпусу…
Залишається лише сподіватися, що українська Феміда оперативно й об’єктивно розбереться в хитросплетіннях цього гордіївого вузла, а справа більше не буде “перекочовувати” з однієї судової установи до іншої. А ще на те, що яке б рішення не було ухвалене, інтереси людей, які боронили нашу Батьківщину, будуть захищені.

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий