Земляні млинці

Земляні млинці

(Уривок із повісті “На коні й під конем”)

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу.
Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах.
Сьогодні ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова «світлиця» була біля самих воріт, на густому спориші, і ми залюбки гралися там.
Ми вийшли на вулицю і відразу ж зупинилися: біля воріт стояла сусідська дівчинка і гірко плакала.
– Чого ти, Ганнусю?
– Со-онька покинула! – хлипала дівчинка. – Гратись не хоче!
Ганнусю ми любили, може, на зло Соньці, яка часто дражнила нас і била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:
– Хочеш з нами? В гості до Ванька?
– Хочу, – погодилась Ганнуся і відразу вчепилася за мої пальці.
Вона була дуже худа, і тоненькі, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живіт, віддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.
– А що в гостях? – допитувалася вона, намагаючись не одстати від мене.
– Там будуть отакі-о млинці, галушки і вареники з сиром, – відразу ж включився я в гру. – Потім пиріжки з яблуками та медом, сметана, шулики…
Голодна фантазія моя не знала меж, і Ганнуся щораз ширше розплющувала і так великі од голоду очі.
– І мені дадуть? – боязко запитала вона.
– Дадуть і тобі.
Дівчинка ще міцніше вчепилася в мою руку.
Ванько зустрів нас у «світлиці». Подав усім по черзі руку, як це робили дорослі, розпитав про хазяйство, про врожай. Потім, погомонівши, почав припрошувати до столу:
– Сідайте, дорогі гості, та їжте, що Бог послав! Оце моя стара напекла млинців з муки нового помолу, то пригощайтеся!
Вдаючи, що сіли до столу, ми вмостилися на спориші навколо черепків із водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько підняла лопух і недовірливо подивилася на чорний земляний млинець. Потім, уже розгублено, – на нас. А ми саме вдавали, що їмо ті млинці, раз по раз підносячи їх до рота та нахвалюючи. Тоді й вона вхопила млинець, швидко надкусила і почала жувати.
І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.
– Хочу справжніх! Хочу млинців! – не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!

Анатолій ДІМАРОВ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий