Нещодавно в Полтаві, у дворику побіля книгарні «Полтавська книга», своїх гостей зустрічала письменниця Наталка Фурса, котра останні кілька років живе у Ромодані на Миргородщині. Тут відбулася презентація її нової поетичної книги «…ані вирію, ані скиту…», що вийшла у полтавському видавництві «Дивосвіт».
– Це її сьома поетична книжка, як завжди – філософська, частково лірична. Наступна буде більш лірична, а за нею – більш філософська. І це у Наталки не перша презентація, вона вже встигла побувати в Чернігові, – так розпочав зустріч її модератор, редактор збірки, письменник Сергій Осока.
І це не жарт друга й побратима – Наталка Фурса справді вже готує до друку дві наступні книги із назвами «Пізня ожина» і «Глибока гора». А до цієї, наголошує авторка, вона справді йшла все життя, хай би це запевнення й звучало банально.
– Місце, де зараз живу на Миргородщині, я називаю скитом: живу там одна, це крайня хата од поля. Це місце, де відбувається життєве випробування, а з іншого боку – духовний пошук, а ще з іншого – це творча лабораторія. Тривалий період я думала, що вже писати не буду – не відчувала потреби в цьому. Жила на землі, доторкнулася до неї, відчула її силу – мені було дуже добре… Це був період переродження, переходу в іншу якість… Після довгого мовчання стався поетичний прорив… Вірш, який є основним для цієї книги, був написаний, ще коли я жила в Полтаві, потім у Ромодані він переписувався багато разів, але на його основі формувалася книга, – розповідала поетеса.
А йшлося про вірш, у якому – жіноча доля, в якому «жінка-комаха», що працює ручками на землі, перероджується у «жінку-птаху», летить у вирій, це творча душа, яка ніде не знаходить остаточно спокою і гармонії. В книзі відбувається кілька перероджень, і врешті з’являються ангели, з’являється Бог, і – дитина:
Ми будем діти – доки, Боже,
Ти молодий…
Наталка Фурса наголосила, що чекає того читача, котрий пройде з нею той же шлях перетворень, який долала вона у цих творчих пошуках.
Як зазначила у своєму виступі доцент кафедри української літератури ПНПУ імені В. Г. Короленка Ганна Радько, це «одна з небагатьох поетес, яка ще й розтлумачує, про що пише, це творча лабораторія «на блюдечку». Мені, як філологу, це дуже потрібно, адже вона сама тлумачить свої коди».
Директор «Дивосвіту» Ганна Грибан додала, що це вже друга книга письменниці, що вийшла за кошти обласного бюджету як соціально значуще видання (перед цим була книга прози «Зінське щеня»).
Пропонуємо читачам кілька віршів із майбутньої книжки письменниці «Пізня ожина».
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
“Тримаючись за вітрило…”
***
Потисну правицю вітру –
уранці вона морозна.
Моє заримоване літо
вже хоче в зимову прозу.
Ця кладка, що зветься «осінь»,
хитлива, слизька, непевна.
Над нею сльота голосить,
під нею – ріка тотемна.
То жертви їй, то дарунка…
Із пісні у слізну требу
ввібрала меди і трунки
і здобрює ними небо.
А я віддала все – літу,
яке не просило ласки –
саме розкидалося цвітом
й стелило поля любаскам.
…Рипить під ногами кладка,
гойдається звабно хвиля.
Та легко іти без статків,
тримаючись за вітрило, –
настрічу снігам і тиші,
до чистих високих стосів –
де нишкнуть, як діти, вірші,
під довгим подолом прози…
***
…І мед гірчив – не треба і ропи.
…І сніг чорнів – та так,
що блідла сажа.
…І ти мене ніколи не любив…
та вже не страшно.
Залітний сніг цукрив мою ропу.
Відлиги дощ змивав сніги загуслі.
…А ти в мені і подихом не був…
та вже не пусто.
Трава гойдає небо, а траву
гойдає вітер, гострий і студений.
…Я знову осінь цю переживу,
що входить в мене.
Я знову снігом притрушу сліди –
аж, може, стане біло і незмивно…
і ти крилом, яснішим від слюди,
допишеш в риму…
***
А яка пожежа була! –
Ні жариночки, ні золи…
Полум’яні літні тіла
в річку осені запливли –
й на розчахнуті береги
розтеклися з тої води
сиві пасма суму й нудьги…
чи тумани… чи просто – дим.
Та коли вже здалося: душ
не зібрати з остиглих тіл,
засіяло усе довкруж –
мов на землю зійшли святі.
І закапав на землю глід,
і калина сійнула жар –
і найперший тоненький лід
стік по вітру сліпих ножах…
***
Це просто осінь:
туск, як мед, золотий – у круві,
а багрянець – в небі…
Це просто вітер:
обдирає мене по слову,
залишаючи шепіт…
Це просто хмари:
напливають і плачуть, як вдови, подовгу
за схололим літом.
Це просто холод:
сріблом мостить нічну дорогу
тій, що йде по сліду.
Це просто простір,
і його стає усе більше й більше –
так, що ніде дітись.
Це просто воля:
я чекала її, як роману в віршах, –
але чим радіти?
Це просто втрати:
ще не знаєш, чого, і кого, й навіщо, –
і хапаєш леза…
Це просто тіні:
обступають довкола, ростуть
із тріщин –
і туманять плеса…
Це просто голод,
що з нори виганяє сіреньку мишу
на останню тризну.
Це просто голос,
що шукає застуджене горло в тиші,
як розбійник – свистом…
Наталка ФУРСА
Член Національної спілки
письменників України