Житейська правда Василя Правди

SONY DSC

Житейська правда Василя Правди

Усього було за довгий життєвий шлях у Василя Петровича Правди з Мальців (Чапаєвки) Козельщинського району – і доброго, і лихого. Та й те сказати: стрімко прилинуло 95-річчя мальцівському патріарху. Втім, ніхто, познайомившись уперше з цією неординарною людиною, не може повірити, що Василеві Петровичу уже стільки літ! Міцний козарлюга, завжди охайний, веселий і компанійський, із ясним розумом і світлою пам’яттю… Щоправда, важкувато вже пересуватися, спирається на палицю, може навіть сам із себе покепкувати з цього приводу.
І ще одна цікава деталь його біографії: фактично не маючи спеціальної освіти, Василь Петрович левову частку свого трудового життя працював… на керівних посадах. Бо ж мав і має, без перебільшення, справжній талант керівника, «жилку» оту хазяйську. Він і нині очолює первинну ветеранську організацію Мальцівської сільської ради.
Отож спробуємо бодай частково пройти нелегкий і тернистий життєвий шлях нашого героя завдяки розповідям самого Василя Петровича.

Як малий Василько согрішив

…Ще ледь-ледь на світ благословилося, а Петро Правда уже на ногах. Умився, витерся вишиваним рушником, перехрестився на образи. Між тим з оберемком соломи зайшла до хати й Правдиха – розтопити піч і готувати їсти на всю немаленьку сімейку.
– Ти давай, – до жінки, – буди Василя. Він же йтиме у Бреусівку до церкви, то щоб не проспав. Бо люди, ма’ть, уже збираються.
…Прокидався хутірець Прощуради, що розкинувся цяточками біленьких хат на мальовничих пагорбах за Улинівкою. Брязкотіли відра, мукали корови, іржали коні.
Вийшов надвір і семилітній Василько – личко збуджене, радісне. Аякже! Сьогодні він уперше вирушить самостійно разом із хутірськими в таку далеку мандрівку – аж у саму Бреусівку, до церкви на причастя!
Мати винесла вузлик із коржиками.
– Дивись мені, Васю, не їж нічого, поки не причастишся! Бо то гріх великий! А це, – поклала до кишені гроші, – купиш свічечку, поставиш до Матері Богородиці і даси «на часточку». Ну, йди, з Богом! – перехрестила Василька.
Тим часом невеликий гурт хуторян виходив на битий шлях. До них приєднався і Василь. Ішлося весело, бадьоро. Все радувало хлопця – зелені лани, чагарники, вбрані першим весняним листям, і пісня жайворонка у високості.
Шлях вів усе далі і далі. Трохи притомився Василько. Та найдужче захотілося їсти. А у вузлику ж такі смачні коржики!
– Мабуть, з’їм один, – подумав Василько, – мо’, ніхто не побачить?..
Трохи відстав від гурту, розв’язав вузлика, взяв коржика, хутко сунув до рота. Та й смакота ж! Ніби ніхто з хутірських не бачить…
«З’їм іще трішки!..» Словом, коржиків до Бреусівки не вистачило.
Прийшли до церкви. Яка ж бо краса! А всередині ще красивіше й урочистіше. Поговів Василько разом із усіма. Щоправда, було трошки ніяково: всі святі з ікон дивилися на нього і ніби дорікали: «Ти навіщо з’їв коржики? Согрішив?»
Уже вдома, коли втомлений Василь зайшов до хати, мама, якось дивно глянувши на хлопця, мовила:
– Ти нічого не хочеш сказати?
– Н-ні-і-чого…– затремтів голос у хлопчика.
– А коржики до причастя хто їв?
– Я… не їв…
– А он же у тебе на лобі написано!
Василь миттю мацнув себе за лоба. Нічого, звісно, не відчув. Але, очікуючи доброго прочухана, запхикав: «Я більше не бу-у-ду!» Якось обійшлося без прочухана. Мама лише докірливо похитала головою, журливо проказала:
– Ти не забув, як наша хвамилія?
– Правда… – похнюпився хлопець.
– Отже, як схочеш збрехати, добре подумай про це!
І Василь запам’ятав. На все життя.
Та дитяче лихо, звісно, недовге. Посьорбавши гарячого кулешу, вибіг надвір та й гайнув до гурту дітлахів. Якби ж то знав Василь, які випробування попереду чекають і його, і сім’ю. Які нелюдські поневіряння і страждання…

«Куркулю, віддай хліб!..»

Після пізнього Великодня якось одразу настало справжнє літо. Невдовзі прийшли і жнива. Не могла нарадітися хліборобська душа доброго господаря Петра Правди: он який хліб стіною стоїть! Готувалась сім’я до жнив. Однак хутором уперто ходили якісь незрозумілі і від того моторошні чутки, мовляв, відберуть у селянина все – і худобу, і реманент – і віддадуть до якоїсь народної «комуни». Не йняв віри цьому Правда. Не дуже вірили й хуторяни. Працювали собі на своїх земельних наділах, раділи добрим видам на урожай. І не відали, яка халепа на їхні голови наближається.
…Сімейство Правд завершувало жнива. Складено у копи останні снопи. І раптом, де не візьмись, на баскому коні прискакав Гнида. Так його по вуличному звала вся округа, забувши справжнє ім’я. Несусвітній п’яниця, ледацюга і бешкетник, Гнида як незаможник був призначений до сільської ради виконавцем. І нині показував свою потворну сутність перед односельцями у всій «красі».
– Шо, куркулі, наживаєтесь на государственній землі? – хижо усміхаючись, наблизився він до Петра, дихаючи сивухою та цибулею.
– Роби й ти на землі, як усі, і ти наживешся! – відповів на те Правда.
– Нічого, скоро ми вас прижмьом к ногтю! Бо наша тепер власть, совєцька!
– Ти – власть? – скривився Петро. – Та самогонка над тобою власть, ледацюго! – не втримався хуторянин.
– А, то ви проти совєцькой власті? Ну, я це запомню!
Скочив на коня – і тільки його й бачили. По жнивах якось цей випадок трохи призабувся. А Гнида «запомнив»! Отож як грянув буревій колективізації та розкуркулення, заможний господар Правда був у списку одним із найперших.
– Пригадую, як страшний сон, оті загони «незаможників» – таких же волоцюг, як і Гнида, котрі виносили з хати все збіжжя, забирали худобу, реманент, а батька, матір і нас, малих, саджали на підводи, щоб відвезти на Кобеляцьку станцію і відправити в далекі краї. Згадуються і старші дітлахи у червоних галстуках, що горлали по хутору: «Куркулю, віддай хліб!» Згадую «телячий» вагон, далеку виснажливу дорогу, матюки конвоїрів…
Опинилися аж на Уралі, на якійсь станції. І тут щось сталося. По вагонах ходили конвоїри, звірялися зі списками і багато сімей виганяли з вагонів.
Дійшла черга і до Правд.
– Освободітє вагон! – рявкнув військовий.– Ви свободні! Скажітє спасібо товаріщу Сталіну, он вас мілуєт! Ідітє на все чєтирє сторони!
Пішов ешелон далі, везучи в далекі сибірські краї більшу частину нещасних «ворогів народу». А «помилувані» залишилися на пероні – без копійки в кишені, голодні, обірвані, нещасні. Що робити, куди йти? Як добратися до рідної домівки?
– Сіли на травичці батько, мати і нас п’ятеро, – пригадує Василь Петрович, – зажурились. – Нічого, – каже батько, – світ не без добрих людей. Головне – до Сибіру не повезли…
І тут з’явилась якась жінка. Привітно усміхалась:
– Ходімте зі мною, – мовила, – сідайте на воза, поїдемо до мене додому…
Так і прожило сімейство півроку в цієї доброї жінки. На жаль, Василь Петрович не запам’ятав її прізвища. Працювала вся сім’я по господарству. Діти, в тім числі й Василь, пасли худобу, збирали в лісі гриби та ягоди. Аж доки не прибув дядько з України та не забрав додому.
Приїхали. А тут уже «нове життя» – новостворена артіль. А невдовзі – небачений голодомор…
– Батько, – каже Василь Петрович, – влаштувався працювати на олійницю. Я йому допомагав. Отож потроху носили додому макуху. Та так і виживали…
Як у кошмарному сні, минули голодні роки. Петро Андрійович Правда що хазяйновитим був, що вже метикованим і до техніки, і до хліборобського ремесла – таких можна на пальцях перерахувати. І Василько як старший із дітей усотував від батька, наче губка, всі ці життєві премудрості, котрі згодом йому так ставали у пригоді. І все було б нічого. Та невдовзі грянула війна…

Із «раю» колгоспного – до німецького…

До армії Василя не взяли – не було ще 18 років. А ось на роботу до Німеччини втрапив – до бауера, на хутір. Робота для селянських дітей звична, навіть значно легша, ніж удома. Годували теж непогано. Так що жити можна було. Василя, кмітливого й хазяйновитого, бауер призначив щось на зразок завгоспа. Так минули місяці неволі, хоч невільником Василь себе чомусь зовсім не відчував. Просто за домом сумував…
…Радянські війська стрімко наступали. У Франції висадилися союзники. Уже наближався неминучий крах «непереможного» Рейху. І ось одного дня бауер із сім’єю, зібравши найнеобхідніші речі, вирушив на захід, аби не втрапити під окупацію радянських військ. Невдовзі радянські війська вступили на німецьку землю. Хлопці склали присягу і були зараховані до діючої армії. Та повоювати Василеві не вдалося. Одного сумнозвісного дня, коли він разом з іншими новобранцями заганяв бездомну худобу для армійських потреб, напоровся на міну. Одного бійця було вбито, а Василь, тяжко поранений у ногу, отримав ще й контузію.
Після госпіталю був відправлений у запасний полк до Казахстану, де у Караганді конвоював полонених німців на роботу в шахту.
Доля так розпорядилася, що з Казахстаном у Василя Петровича пов’язаний значний відрізок життя.

Нашого цвіту по всьому світу

У 1947 році демобілізувався. Приїхав в Україну. Та нерадісним було те повернення. Удома – голод, розруха, господарство занедбане. А тодішньому голові колгоспу Сергієві Тимофійовичу Онищенку ще прийшла рознарядка – відправити кілька чоловік на роботу до Караганди, на шахти. Василь, не вагаючись, зібрав кілька чоловік і «завербувався» до Караганди. Тим паче, що місця знайомі ще по армійській службі, людей багатьох знав, у тім числі й серед керівників.
Кілька років відпрацював на шахті. У шані був, поважали його і керівники, і колеги. Та одного разу якийсь «шишка» місцевого масштабу запропонував Правді очолити крупний побутовий комбінат. Певно, відчув, що є у кмітливого українця хист до будь-якої справи, зуміє він налагодити діло.
І не помилився. За короткий термін комбінат досягнув таких високих результатів, що про нього заговорили і на обласному рівні. Одначе, як з гумором згадує нині Василь Петрович, добивався він цього дещо не «радянськими» методами. Як із погляду сьогодення, то він мав би і заслужену шану, і всебічне схвалення як підприємець. А тоді часи були жорстокі, безжальні, одне слово, сталінські. Отож невдовзі і завели на Василя Правду… кримінальну справу. Стаття досить сувора – розтрата державних ресурсів у особливо великих розмірах.
– А про яку «розтрату» могла йти мова? – пригадує зараз Правда. – Собі я не взяв ні копійки. На той час надходив китайський пошивочний матеріал. У кожному рулоні було зайвих три метри. Отож і шили у нашому швейпромі «зайві» костюми – для «потрібних» людей. А по бартеру отримували обладнання для виробництва, продукти харчування для своїх працівників. Перевиконувався план виробництва та реалізації продукції. Усім було добре. Але з точки зору тодішніх радянських законів я був… злочинцем. Отож «найгуманніший» радянський суд припаяв мені всі 10 років тюряги.
Та недовго просидів у тюрмі Правда. Лише кілька місяців. Ціла делегація з комбінату приїхала до Москви і прийшла на прийом до Верховної Ради. На основі підтверджуючих документів аргументовано довели, що в діях Правди не було і не могло бути ніяких корисливих мотивів, злого умислу чи навіть керівної недбалості. Швидко до Караганди з Москви надійшла відповідна «бомага». Правду фактично виправдали (небувалий випадок у тогочасному судочинстві!). Однак, керуючись отим сумнозвісним радянським постулатом, мовляв, раз справу завели, значить винний, усе ж, звільнивши з-під варти, відправили на поселення в один із віддалених районів.
Повернувшись із заслання, Василь Петрович очолив міське комунальне підприємство, де і трудився до виходу на пенсію, та й деякий час – після неї. Мав квартиру у новому мікрорайоні міста, ростив із дружиною двох діток. Що там сталось далі у сім’ї – не будемо в душу людині лізти. Отож із часом вони з дружиною зрозуміли, що стали просто чужими людьми.
– Та ще й з роками ностальгія стала прямо-таки дошкуляти, – продовжує Василь Петрович, – до всього уже почалася міжнаціональна напруга. М’яко кажучи, незатишно стало…

Прибув козак в Україну

Після довгих-предовгих років мандрів по світу прибув Василь Петрович Правда додому, до батьківського краю. Певний час очолював комунальне підприємство у Кременчуці. Теж був у пошані. А згодом, уже назовсім, осів у Мальцях. Підтримує належним чином батьківський будинок, веде домашнє господарство…
Уже давно пішли за вічну межу батьки, Петро Андрійович і Дарина Данилівна. Немає і молодшого брата Миколи. А ось сестри Ніна, Катя і Ліда, дякувати Богу, живі. Одна – в Очакові, інша – в Кременчуці, Ліда – у Мальцях.
Майже три десятиліття очолює Василь Петрович первинну ветеранську організацію. І не формально очолює, а дбає про кожного сільського ветерана, добивається, аби покращити його матеріальне становище. Поряд живе і сестра Василя Петровича, Лідія Петрівна. Приїздять до дядька племінниці Ніла, Галя. Допомагають. Ми, його молодші друзі, – Григорій Сердюк, Іван Шарий, Василь Онищенко, до недавнього часу Григорій Ворона (трагічно загинув у автокатастрофі торік, вічна йому пам’ять) і автор цих рядків – при першій же нагоді відвідуємо свого старшого друга і наставника, дослухаємося до його мудрих порад, допомагаємо чим можемо.
7 квітня – знаменний день – Благовіщення, а у Василя Петровича – 95-річчя. За ним Великоднє свято – святе Воскресіння Христове. Отож щиросердно вітаємо нашого славного довгожителя зі святами. Його душевна доброта, щедрість і мудрість хай завжди будуть взірцем і дороговказом для кожного з нас, його друзів, рідних і знайомих. Отож многая літа, Василю Петровичу! З роси і з води Вам і – нехай щастить!

Кость ТАРАНЕНКО
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий