Жителі Більського городища – не скіфи

Жителі Більського городища – не скіфи

Представники якого народу спорудили величезне Більське городище і тривалий час жили у ньому? У нас їх зазвичай називають скіфами. Але це, на мою думку, велика історична помилка. Таке заперечення переконливо підтверджується насамперед логічно.

Хто такі скіфи? Це точно відомо – кочівники, які займали величезні степові простори Східної Європи та сусідніх з нею азійських регіонів. І, як було заведено у типових кочівників, вони займалися розведенням коней, овець, кіз, а також полюбляли здійснювати войовничі грабіжницькі набіги на місцевості із землеробським населенням. Міст, а тим паче таких грандіозних, як Більське городище, та ще й оточених потужними укріпленнями, вони не споруджували.
Додамо ще одну переконливу обставину на підтвердження такого висновку. Місцевість, де розташоване це городище, і нині відзначається поширенням лісів. А дві з половиною тисячі літ тому їх росло значно більше і були вони густішими, часто дуже заболоченими. Степові кочівники не могли тут займатися своїм традиційним скотарським господарюванням. Тому ця місцевість їх ніскільки не приваблювала. Зате землеробське населення успішно використовувало саме такі умови. Отож саме воно і спорудило Більське городище й жило там майже п’ять століть.
“Але ж його населяли гелони – скіфське плем’я, яке вже перейшло до осілого життя”, – пролунає резонне заперечення.

Слово про колегу
Нещодавно, 9 січня, виповнилося 80 років нашому доброму колезі Валентину Івановичу Посухову. Понад чотири десятиліття свого життя він віддав журналістській роботі. Працював у редакціях різних газет, в тім числі певний час і “Зорі Полтавщини”, на радіо. Прагнув, щоб підготовлені ним матеріали несли правдиву інформацію, допомагали читачам орієнтуватися в політичній та економічній ситуаціях.
Водночас журналістську діяльність поєднував із наполегливим краєзнавчим пошуком. Ці його здобутки відображені в книгах “Сім трав біля семи криниць. Пригорща полтавських легенд”, “Римов: продовження літопису”, “Земля-берегиня. Полтавщиною – підземними ходами”, “Що повідали назви полтавських річок”, “Земля скарбів”, “Сіверянські загадки”. Ці твори Валентина Посухова отримали суспільне визнання: відзначені обласними преміями імені Самійла Величка, Леоніда Бразова і Володимира Малика.
Зоряни щиро вітають колегу, вдумливого і сумлінного дослідника історії рідного краю, хорошого і щирого чоловіка із поважним ювілеєм і зичать многії та благії літа.
Пропонуємо увазі читачів чергову краєзнавчу розвідку ювіляра.

Та й таке твердження переконливо спростовується. З тих слів, які дійшли до нас, вчені зробили висновок, що скіфи, а також споріднені з ними племена сарматів і аланів розмовляли різними діалектами іранських мов. Отже, гелони – теж, хіба що з домішкою деяких запозичених грецьких термінів. Але зроблений автором аналіз назв річок Котелевського та сусідніх районів, як і взагалі всієї Полтавщини, не виявляє іраномовних за походженням гідроонімів. Це свідчить про те, що представники іраномовних народів – скіфи, сармати, алани – у цій місцевості тривалий час не жили. До речі, таку ж точку зору відстоював і відомий археолог Д.Я.Телєгін. Він зазначав, що на Дніпровському правобережжі й у басейні Ворскли та Орелі немає іраномовних гідронімів. Отож племена, які жили в цих регіонах, “скіфами в етнічному плані не були”. І чимало колег його підтримували.
Зате значну частину гідронімів нашого краю становлять назви балто-слов’янського походження. Серед них – і найбільші наші річки Псел, Сула, Ворскла, і чимало менших, приміром, Займа, Грамацька, Ковжиха, Кутвиця, Багачка, Черкес (давнє її наймення Черпес) та інші. Отже з цього випливає: населення, яке створило Більське городище і жило там майже п’ять віків, розмовляло балто-слов’янською мовою, що на той час уже виникла після тривалого розпаду індоєвропейської мови та похідних від неї проміжних мов і поширилася на велику територію Центральної і Східної Європи.
Як називався етнос, що жив тут? Точно сказати про це неможливо. Логічно припустити, що то були згадані Геродотом неври, адже цей етнонім має деяку звукову подібність із пізнішим населенням цієї місцевості – сіверянами, яких ще йменували севри, севрюки. Погодьтеся, така схожість невипадкова. Ну а що до того, як тоді називалося поселення, то можна сказати точніше – Скоробор. Народна пам’ять зберегла таке наймення, пов’язавши його з величезним давнім могильником, що розташовується неподалік. Певно, то було ім’я наймогутнішого правителя давнього поселення. До речі, схожі імена зі складовою “бор” були вельми поширені на слов’янських землях, що нині входять як до території України, так і Польщі, Німеччини, Австрії.
А войовничі кочівники скіфи становили постійну велику загрозу для тутешнього населення своїми частими грабіжницькими набігами. Таку ж, як згодом у ХІІІ–ХVІІ століттях половці й татари. Саме для захисту від кочівників і були споруджені навколо городищ такі довгі та високі укріплення, які й досі вражають нас своїми розмірами. Водночас серед скіфів були й купці, які доставляли в Поворскля вироби грецьких ремісників з Криму.
Певно, від постійних набігів степовиків Більське городище і занепало, населення його різко скоротилося. Але місцевість не залишилася безлюдною. Тому й дійшли до нас дані ще неврами-севрами балто-слов’янські назви великих і малих річок, а також головний тутешній орієнтир наймення давнього великого міста – Скоробор.
Безперечно, автор не сподівається, що його гіпотеза щодо етнічної належності жителів Більського городища швидко знайде загальне визнання. Але хотілося, щоб ті, хто говоритиме чи писатиме про творців цієї визначної археологічної пам’ятки, не ображали їх, не називали скіфами, себто їхніми затятими ворогами. А намагалися вживати хоча б поміркованіший термін – “населення скіфського періоду”. Так буде дещо точніше і дещо ближче до правди, яку згодом дослідникам минулого таки вдасться встановити.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий