Жити в правді  та красі

Жити в правді та красі

Алла Євгеніївна Портянкіна (у дівоцтві Семенова) народилася 1942 року в Красноярську. Після визволення Полтави від фашистських загарбників приїхала з мамою у місто над Ворсклою. 1964 року закінчила Полтавський інженерно-будівельний інститут. Працювала спочатку в будівельних організаціях у Казахстані, Житомирі, Полтаві, а з 1967 року – у проектних інститутах Полтави. 1965 року одружилася з однокурсником Валерієм Портянкіним. Має дітей і внуків. Нині вдова. Розрадою в її житті завжди була поезія, вірші пише з юних років.

***
Що ГОнтарі, що ПриходькИ –
То пращури моїх батьків.
Ми є нащадками козацтва,
Могутньо-бойового братства.

Тож працювати й жартувати,
Воєнний досвід здобувати
І жити в правді та красі –
Цього ми прагнули усі!

Кордони захищали рідні,
Пошани й слави були гідні.
То Омеляни, то Івани
Лягли у землю під кургани.

Що ГОнтарі, що ПриходькИ
Слід залишили й роду шану.
Діла їх житимуть віки
Й ніколи в небуття не кануть!
***
Трішки хочу пожити іще,
І думок в голові моїй повно.
Як це здорово –
зранку прокинувсь натще
І сприймаєш всі пахощі зовні:

Там промінчик, там квітка,
краплинка роси,
Липа пахне, чебрець або м’ята;
Бджілка, джмелик на соняху,
ще й голоси
Пташенят голосисто завзятих.
На розлогій шовковиці спостеріга
Туркотлива
білесенька
горличка,
Жабенятко в канавку
швиденько плига
У водичці сховатись від сонечка.

Край, осяяний лагідним днем,
Край, огорнутий ласкою з неба
І березами, вербами, літнім
дощем…
Хочу жити іще!
В цім – потреба.
***
Сьогодні Олексіїв ранок!
Пора прокинутись
землі.
Здалека плинуть
журавлі,
Тепло вже проника на ґанок.

Сьогодні Олексіїв день.
Верба пухнаста
зеленіша,
В теплі й Земля,
птахам рідніша,
Святий
їх кличе
до пісень!
***
Хіба це життя,
Як сидиш ти на другому поверсі?!
Час сплинув в небуття,
Ти ж існуєш,
як в баночці кілька у соусі.
Хіба це життя?
Дорікаєш собі, що щось
не встигла…
Та нема вороття у минуле.
Сучасне – стрімке
й непривітне.

Хіба це життя,
Як плазуєш з палицями вдома?!
Де радість та сміх,
Неіснуючі вже,
хоч здавна відомі?!

Неначе лягла
Попід ноги широка ріка і глибока,
А плисти чи йти через неї
Потрібно!
Так дано від Бога.
Без плоту і помочі вже…
Бо – нема вороття…
……………………………………………
Ні кроку назад!
За лампаду з оливою,
Вперед! В Майбуття!
У Шевченківські дні
Я – старенька «бджілка»-мати,
Сиджу край віконця,
Згадую Шевченка-брата
Та дивлюсь на сонце.

Сонце сходить над річкою
Та понад Подолом,
Гріє душі засмучених,
Зігнутих додолу.

Піднімайтесь, знедолені,
Є у вас надія,
Бо з весною Духом Святим
Наповняться мрії.
І лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Відроджують весну нову.
Наш народ могучий!

Не даваймо ж зруйнувати
Оте, що віками
Було нашим, українським!
Щоб не байстрюками
Росли діти малесенькі,
А батьки і мами
Були раді-радесенькі
З внуками-дітками,

Щоб було кому трудитись
І в полі, і вдома,
І щоб свята Божі були
У людських хоромах,

Щоб талантами багата
Наша Україна
Жила в мирі і злагоді,
Як сім’я єдина.
***
А сьогодні сонце сходить,
Морозець по травах
бродить,
Вздовж канав
промерзлі води,
Та усупереч негоді –

Прокидається земля!
Пролісками вкрились схили.
Дзвін дзвенить з монастиря,
У птахів – весняні співи…

Боже, як усе це тішить!
Та хвороби люті лишень
Всесвітом летять,
жахають…
А Господь весну вертає!

Наливаються бруньки,
Квітнуть перші квіточки,
Подих глибшає… В природі
З Богом кожний
в ніжній згоді.

З Ним тримаймося завжди!
– Дай благословення! – просим, –
На веснянії труди,
Врожаї та щедру осінь.

Сонце гріє й мою старість.
Ритм – життя! Тож поспішай,
Не плекай свою нездалість,
Краще – дій! Любов плекай!!
***
Бурштинова осінь!
З піднебесся
Інколи дощі
вмивають край.
Перелітний птах
прощальну пісню
Заспівав і зник
за небокрай.

Вдень виходить сонечко яскраве.
Поночі мороз ляга на трави.
На верхівках – груші соковиті
Он висять, бо бабине ще літо.

Небо чисто-голубе, ласкаве…
Як люблю
в цей тихий час
Полтаву!
Плинуть знов
рядочки поетичні…
Наче й люди стали
всі незвичні…
***
Нам дістались
сонця промінці –
Трішечки,
од бабиного літа,
І опалим листям
вся земля укрита,
Миготять останні прапорці.

Йдуть тумани сиві
безупину,
Затихає радісне життя.
З вибухів російських
в Україну
Мчить вітрами пил –
то від ракет сміття.

Гірко сподіватись!
Та з терпінням
Трудового краю
добрий люд
Вимолить у Бога нам
спасіння,
Виборе
і мир, і щастя,
й труд!

Алла ПОРТЯНКІНА

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий