Житиме село –  житиме Україна

Житиме село – житиме Україна

В Україні проходить чергова зміна влади, і народ має величезні надії, що не тільки зміняться прізвища можновладців, а перш за все зміниться політика влади, яка призупинить грабунок національного багатства, знищить тіньову економіку, спиляє дерево корупції і побудує цивілізовані владні структури, включаючи правоохоронну та судову. Є надія, що Верховна Рада з політичного театру перетвориться в законодавчий орган кропіткої правотворчої роботи, який формує правила життя суспільства.
Серед безлічі гострих і актуальних проблем розглянемо проблеми земельних та аграрних відносин, адміністративно-територіального устрою сільських територій і міських агломерацій, які є головними ланками ланцюга, внутрішніх проблем, що виливаються у демографічні негативи, міграційні процеси, зубожіння населення, катастрофічне погіршення екологічної, економічної та політичної стійкості територій, підривають продовольчу і національну безпеку України.
У Полтавській області селяни і наша земля виробили в минулому році 6,2 мільйона тонн зерна, сотні тисяч тонн молока і м’яса, технічних культур, майже в 2 рази перевищивши рівень виробництва продукції в 1990 році, а в цей час село полтавське живе в бідності та вимирає.
Доступні й дешеві ресурси – як земельні, так і трудові – поряд зі споживанням природної родючості чорноземів та безконтрольним використанням гербіцидів і пестицидів формують надприбутковий агробізнес, знищуючи не тільки українське село, а й українські чорноземи, наш народ і саму Україну.
Вчитуючись в статистичні дані щодо демографічних показників у сільській місцевості, розуміємо, що це сумний підсумок крайніх неоліберальних кроків влади в Україні за останні 30 років. У сільській місцевості смертність в 5, а подекуди – в 10 разів перевищує народжуваність. Ігноруючи сучасну наукову методологію інституціоналізму, теорію інституціальних матриць, влада нав’язує нашій країні імпортні суспільні та економічні інститути, ламаючи вітчизняну інституціональну, суспільну матрицю, в якій закладено генокод суспільної ідентичності українського народу.
Інституціонально-культурний генотип суспільства, в якому інституціональна культура постає як комплекс традицій і звичок, що формує певні стандарти поколінь, після історичного вибору об’єктивно існує і є визначеним фактором розвитку.
Реформування земельних відносин в Україні з 1990 року у вигляді земельної реформи не мало підготовчого періоду, визначених етапів та державних програм, несло в собі революційні елементи зламу економічних, суспільних та соціальних інститутів, відірвавши правові новації від реалій життя та суспільних традиційних звичаїв, унеможливлюючи у багатьох випадках застосування земельного права.
В 90-х роках минулого століття відбулися докорінні зміни, в результаті яких сільськогосподарські землі та майно колгоспів і радгоспів розпаювали, а селяни в переважній більшості стали безробітними або найманими працівниками на власній землі.
Імпорт та запозичення інституту фермерства навіть за 30 років охопило в Україні дуже малий прошарок селянства. На Полтавщині існує 2300 фермерських господарств, з яких лише половина особисто працюють на своїй землі, але ж в сільській місцевості Полтавської області проживає майже 1 мільйон жителів. Самозайнятість в особистих господарствах, 18 тисяч робочих місць працівників у агропідприємствах внаслідок масового безробіття на селі не забезпечують прожитковий мінімум жителів Полтавщини.
Систематизувавши пропозиції виробничників і жителів села, приходимо до висновку, що в Україні відсутнє прогресивне земельне, аграрне та екологічне законодавство, яке б справедливо, з урахуванням суспільних інтересів, врегулювало й обмежило приватну власність на землю та крупний агробізнес громадськими та державними інтересами; визначило особливий правовий статус приватних земель залежно від способу отримання; встановило дієву матеріальну відповідальність за порушення меж, самозайняття земель, знищення природної родючості, розорювання природних сінокосів і пасовищ; обмежило кількість земель «в одних руках», надало суспільно значущий статус громадським землям та землям загального користування, включаючи громадські пасовища, вигони, рекреаційні зони, прибережні, місця масового відпочинку.
Враховуючи майже глухий кут, у який зайшли земельні відносини в Україні, крайні кризові явища сільських територій, наявність величезних зон екологічних катастроф, необхідно здійснити заходи державного регуляторного впливу. Наприклад, у Конституцію України ввести розділ «Основи аграрного та земельного устрою України», визначивши основою земельного та аграрного устрою України сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства, особисті селянські господарства, кооперативи та сільгосппідприємства, створені на базі колишніх колективних сільгосппідприємств, як базис відновлення селоутворюючої агровиробничої структури.
Якщо просто відмінимо мораторій на купівлю-продаж сільськогосподарських земель, то втратимо не тільки село, а й саму землю, адже хто володіє землею, той володіє і людьми, що на ній живуть. Необхідно, скасовуючи мораторій на продаж сільськогосподарських земель, обов’язково прийняти:
– Національну програму розвитку земельних відносин;
– Земельний, Аграрний та Екологічний кодекси з включенням норм, регулюючих обіг сільськогосподарських земель.
Ми ще не встигли відмінити мораторій, а землю селяни втрачають. Через:
– земельні торги, а особливо електронні, які майже виганяють селян із їхньої землі, адже селянин чи місцевий фермер не може конкурувати з агрохолдингами;
– тіньові механізми оренди на 49 років (що у 2 рази перевищує строки капіталізації).
Більшість європейських країн обмежили строки оренди сільськогосподарських земель 15–25 роками. Тому необхідно припинити торги, обмежити строки оренди землі – до 20 років – та привести у відповідність існуючі договори оренди (крім ділянок для садівництва), відмінити застосування договорів емфітевзису стосовно земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та інші тіньові оборудки із землею.
Безоплатна приватизація також набула викривлених форм, і на часі запровадження першочергового права на отримання земельних ділянок громадянами, які проживають і працюють у сільській місцевості або переселяються в сільську місцевість, та відміна норм безоплатної приватизації.
Зберегти існуючу систему розселення непросто, але відновити і знову освоїти території дорожче в сотні разів. Раціональне використання природних, а особливо земельних ресурсів, вимагає збереження існуючих систем розселення та поселенської мережі і навіть відновлення поселень (хуторів), втрачених в XIX столітті.
Селоутворюючими елементами для більшості поселень, крім приміських, є сільгоспвиробництво, орна земля, пасовища, сади та ландшафтний потенціал території.
У половині сіл Полтавської області немає виробничих підрозділів чи підприємств, а в 430 відсутні фермерські господарства. Такі села приречені.
Земля – особливий ресурс. Вона належить перш за все народу, а вже потім – похідним власникам, і то тимчасово. Інституціональна економіка підкреслює значущість земельного ресурсу не як товару, а як блага, що забезпечує загальносуспільні інтереси, які і повинні переважати над приватно-споживацьким опортунізмом.
На угоду виробничому прибутку, діючи виключно в інтересах підвищення економічної родючості, сільськогосподарські товаровиробники посилюють негативні тенденції зміни якісних показників стану грунту. Деградаційні процеси охопили грунти України, найбільше страждають особливо цінні орні землі та сінокоси і пасовища, які масово піддаються розорюванню і включаються в економічний обіг.
Право на придбання земель сільськогосподарського призначення у власність в разі прийняття норм про обіг земель сільськогосподарського призначення необхідно на першому етапі надати:
– державі та органам місцевого самоврядування, попередньо створивши Національну інфраструктуру земельного обігу: Державний земельний банк, Державний земельний фонд, Держземагентство;
– громадянам України: на придбання землі у власність, не більше 50 гектарів, що протягом трьох років зареєстровані та проживають на території громади (ОТГ, сільської, селищної ради), де продається земельна ділянка, та мають бажання власною або сімейною працею вести на ній самостійне товарне сільгоспвиробництво;
– юридичним особам: на придбання у власність, не більше 100 гектарів, сільгосптоваровиробникам, які протягом трьох років зареєстровані та проводять господарську діяльність на території громади (ОТГ, сільської, селищної ради), де продається земельна ділянка.
Заборонити продаж земель сільськогосподарського призначення іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним державам, міжнародним урядовим та неурядовим організаціям, юридичним особам, які зареєстровані за межами України або мають у засновниках бодай одного з перерахованих суб’єктів права.
Паювання принесло, несе і буде нести величезні проблеми в раціональному землекористуванні через парцеляцію, далекопілля та інше. На Полтавщині поділено за спадком більше 20 тисяч паїв до 1–3 га, і поділ продовжується, пропонується припинити поділ земельних паїв шляхом введення єдиноспадкування.
З іншого боку, явища латифундизму укрупнили землекористування до латифундій зразка латиноамериканських країн: від 100 до 500 тисяч га, коли сівозміна динамічна, плаваюча, охоплює масив земель у 30–50 тисяч га.
Більшість сільськогосподарських підприємств – правонаступників КСП, утримуючи тваринництво та різногалузеві господарства, мають 1 робоче місце на 5–10 га сільгоспугідь, у більшості фермерських господарств на 1 робоче місце припадає від 15 до 30 га сільгоспугідь, але в агрохолдингах одне робоче місце створене на 150 і більше гектарів. Якщо взяти масштаби Полтавщини, то на 1,4 мільйона гектарів ріллі було створено в 1990 році 200 тисяч робочих місць, або на 7 гектарів – одне робоче місце. За нинішнього стану наявності трудових ресурсів було б доцільно забезпечити норматив створення одного робочого місця на кожні 15 гектарів землекористування для сільгосппідприємств або напрацювати механізм сплати компенсацій для створення робочих місць у громадах та сільських, селищних радах за винятком фермерських господарств площею в межах 100 гектарів. Аналогічні нормативи діють у країнах Європи, особливо в регіонах Франції.
Нормативно-грошова оцінка сільгоспземель в Україні складає 30–35 тисяч гривень за 1 гектар ріллі, що не відповідає економічним реаліям, і занижена в 2–3 рази. Тому і рівень орендної плати за земельні паї на рік сягає 10 відсотків від нормативно-грошової оцінки, а земельні аукціони досягають рівня 40 і більше відсотків, або 15–20 тисяч гривень за один гектар на рік.
Якщо у Європі земельні податки складають до 200 євро за 1 гектар ріллі на рік, а в Україні – від 60 до 120 гривень, або в 50 разів нижчі, то фінансова самодостатність громад і розвиток сільських територій поставлені в складні умови, й укрупнення базових муніципалітетів (громад) не поліпшить життя селян.
Реформи добровільно проводяться тільки в Україні. Ми то мали в районі 15–30 сільських рад від 150 до 12 тисяч жителів, то створюємо на район 1 громаду, стаючи на шлях знищення дрібних сіл і поселень. Принципи екологічної самодостатності, раціональності, просторової пропорційності, економічного тяжіння та доступності послуг проігноровані. Наочно це підтверджують плани створених ОТГ у Полтавській області.
Навіть поверхневий огляд вказує на нераціональність, непропорційність, складноконтурність адміністративно-територіальних утворень об’єднаних територіальних громад.
Також земельні податки повинні не тільки забезпечувати економічну самодостатність сільських територій, а й виконувати стимулюючу (щодо органічного землеробства), стримуючу (щодо розмірів господарства, зростаючи на 5 відсотків на кожну наступну тисячу гектарів земель у господарстві) та інші функції соціально-економічного й екологічного регулятора розвитку.
Механізм акумуляції ПДВ для сільгоспвиробників був унікальним, безкорупційним детінізатором сільгоспвиробництва, ліквідація якого вдарила по економіці виробників, загнала частину виробництва в тінь, знизила темпи розвитку аграрної сфери. Адже розмір акумуляції ПДВ в останній рік існування в Україні складав 18,2 мільярда гривень і відповідав сумі вкладень в основний капітал 18,1 мільярда гривень, але владі було краще продати 7–10 мільярдів гривень дотацій.
Формування активів балансу сільгоспвиробників пов’язане з капіталізацією земельних відносин, необхідно поєднати з переформатуванням банківської системи у вказаній сфері, за прикладом федеральних банків США, шляхом створення Державного земельного банку України, що стане базисним фундаментом розвитку аграрного бізнесу від сімейного до крупного.
Сільськогосподарські землі України – унікальне багатство, незамінне благо та величезний актив країни. Капіталізація земельно-ресурсного потенціалу, цивілізований економічний обіг земель дають поштовх розвитку економіки, формують її фундамент, забезпечують стійкість.
В Україні органи місцевого самоврядування, районні та обласні адміністрації позбавлені будь-якого впливу на діяльність більшості центральних органів виконавчої влади і важелів впливу на систему загального управління не мають. Це стосується не тільки земельних питань, а й поліцейсько-фіскальних, медично-освітніх, митних, прокурорських та будь-яких інших сфер і інститутів державного управління.
Декларація центральної влади щодо проведеної децентралізації залишається стимулятором реформ, а законодавчий розвиток, навпаки, формує – гіперцентралізовану державну управлінську машину та стійку корупційну вертикаль, яка поетапно витісняє і підміняє економічну доцільність та соціальну складову суспільного розвитку.
У підсумку непродумані реформи і запозичені інститути формували інституціональну пастку та соціальну, економічну і політичну кризу в Україні.
В Україні необхідно переглянути реформаційні заходи, які привели до нав’язування імпортних інститутів, що не адаптовані до менталітету і традицій нашого суспільства, аж до припинення використання слова “реформи”.
Необхідно повернутись на “стежку” цивілізаційного розвитку, справедливого перерозподілу національного багатства в країні.
Держава і суспільство повинні зрозуміти, що земля і природне середовище не засіб збагачення, а благо, що належить прийдешнім поколінням.
Збереження природної родючості повинне опиратись не на стихійні бажання землевласників і землекористувачів, адже вони бажають отримати перш за все прибутки, а на норми землеустрою і регуляторну політику держави, аж до вилучення в державну власність земель, що використовуються з погіршенням природної родючості, деградують, використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально.
Детальна інвентаризація земель, поновлення державної земельної статистичної звітності деталізують земельні відносини, зроблять їх прозорими.
В основу земельної політики потрібно покласти розвиток і поглиблення системи землеустрою територій із зобов’язальними правовими нормами щодо розробки схем земельно-господарського устрою територій районів, об’єднаних територіальних громад і кожного сільськогосподарського підприємства та дотримання указаних проектів, особливо щодо науково обгрунтованих сівозмін.
Потрібно прийняти новітні Аграрний, Екологічний та Земельний кодекси, ліквідувати Держгеокадастр України, державну землевпорядну експертизу, існуючу екстериторіальну систему погодження проектів як сформовані чисто корупційні відомчі схеми і вертикалі, а управління Держгеокадастру на місцях підпорядкувати відповідним структурам рай- і облдержадміністрацій, створити на базі Держгеокадастру загальнодержавні структури у сфері геодезії і картографії та ведення Державного земельного кадастру.
Безоплатну приватизацію земель зберегти лише в трудонедостатніх віддалених селах України для цілей проживання і сільськогосподарської праці.
Передбачити законодавчо, як державний напрямок, розвиток органічного землеробства – основу збереження і примноження родючості грунтів, збереження навколишнього середовища і здоров’я людей.
Прийняття на законодавчому рівні вищеназваних заходів ліквідує корупцію в земельних питаннях, сприятиме збереженню родючої сили українських чорноземів, підвищенню ефективності аграрного сектору економіки, збереженню навколишнього середовища і села як колиски української нації.

Григорій ШАРИЙ,
доктор економічних наук, професор кафедри автомобільних доріг, геодезії, землеустрою та сільських будівель ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка, член Громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства».

Поділися:

Добавить комментарий