Життєве й письменницьке  мливо Феодосія Рогового

Життєве й письменницьке мливо Феодосія Рогового

До 95-річчя письменника

В автобіографії, датованій 7 квітнем 1953 року, Феодосій Кирилович Роговий подав основні віхи свого життя: народився 27 серпня 1925 року в селі Пугачівці Градизького району Полтавської області, навчався в Пугачівській початковій, Морозівській семирічній, Жовнинській середній школах (1932 – 1941 рр.); перебував на тимчасово окупованій німцями території (вересень 1941 – червень 1943 рр.); пізнав долю остарбайтера (червень 1943 – лютий 1945 рр.) і радянську покару за неї (червень 1945 – 1949 рр.); працював у колгоспі на різних роботах (1949 – серпень 1950 рр.); закінчив Державні курси заочного вивчення іноземних мов у Москві (1949 – 1952 рр.); розпочав учителювання в с. Устимівці Глобинського району (з вересня 1950 року), «вступив до Харківського державного педінституту іноземних мов ім. Крупської (заочний відділ)» (від червня 1952 року). У наступній своїй біографії (5 жовтня 1965 року) Роговий свідчить про закінчення інституту (1957 рік), про загибель батька «на фронті Вітчизняної війни в січні 1944 року», про матір, яка мешкає в його родині, та про двох синів – Валерія від першого шлюбу і Юрія, народженого в другому шлюбі. До речі, Валерія Феодосійовича Рогового знала особисто, коли він директорував у школі села Потоки Кременчуцького району.
Немає в автобіографії повідомлення про недовір’я з боку властей, про затоплення в 1959 році рідного посульського села, про збудовану власноруч хату, про викопану криницю на подвір’ї. Не повідомлено в документі про початок письменства (а вже були оповідання, нариси, байки, опубліковані в періодиці). Не фіксує Феодосій Кирилович в автобіографіях ще багато чого. Про те «багато» дізнаєшся з листів, із щоденника, із спогадів друзів; вичитуєш потаємне, сердечне, душевне в романах краянина.
Як свідчить мемуаристика Ф. Рогового, йому нестерпно боліло знищення Посулля. У листі до Григора Тютюнника від 20 жовтня 1973 року зізнавався: за материзною «я тужитиму, доки буду живий. … ніяк не можу змиритися з тим, що НЕМА в мене рідного села. … Це відчуття затоплює мене, я від нього задихаюся. Немає рідного села! І – найобидніше – не буде!..». Туга за порушеним гніздом проривається навіть у листовному прощанні: «Цілую Тебе, як би цілував вікно своєї пугачівської хати!»
У листі до Василя Сологуба як працівника видавництва Роговий пояснював мету написання «Свята останнього млива» (1972 – 22.05.1973, вівторок (у День народження Батька Кирила) – датування в рукописі) і водночас докоряв, що адресатові «не заболить ні загублена (без толку) земля, ні поруйновані десятки тисяч людських осель. …це злочин віку».
Осуд безрозсудних, «котрі вбачали в подніпровському, а особливо в кременчуцькому потопі якісь глобально рятівні перетворення на краще» (Ф. Роговий), чуємо і в інтерв’ю земляка-романіста: «Перелік втрат від подніпровських штучних водоймищ становитиме колись не один том з історії нашої безгосподарності, відчуватиме не одне покоління після нас».
Роман «Свято останнього млива» у сприйманні сучасної письменниці Галини Пагутяк «висока художня правда». Ми додамо: правда, підтверджена авторським болем за погублений «закуток української землі, де ще витав, благородно діяв справжній дух народності як історичної форми, віками складуваної форми спільності порічкових людей – найдревніших поселян» (з інтерв’ю Ф. Рогового).
У «Святі…» дія відбувається «в момент переселення людей одного посульського хутірця. Кожен навіки прощається» (з листа Ф. Рогового) із справічним, кровним, найріднішим. Про село, яке підпало під затоплення (у творі його названо умовно-символічно Мокловоди), та його жителів оповідає журналіст Валерій Копил. «Копилівський письменник» (так мокловодівці йменують Валерія) приїхав на батьківщину в час її зникнення, щоб попрощатися з нею, але найголовніше – зафіксувати портрети своїх земляків. Кожна «людина на якусь пісню схожа», отже, Копил «малює» посулян лірично й епічно, об’єктивно й суб’єктивно, з пам’яті очей своїх, із глибини спогадів, із легенд, переказів, із вигадок, у повсякденні і святах, за життя і в смерті, пафосно й буденно, як нащадків козаків і селян.
Персонажі-мокловодівці показані увсебіч: у діях і розмислах, у часі минулому й теперішньому, через спогади власні та свідчення інших. Усіх їх – Олену Кабачківну та її матір Оксану, стару Охмалиху, Сидора Охмала, Прокопа Лядовського, Санька Машталіра і його сина Йосипа, Васила та дружину його Василину, Протасія, діда Лук’яна Шалегу та його бабу Русю («уроджена Марія, Маруся»), Антипа Лемішку, Дмитра Загарія, Тодося з Килиною, Німальса-Німенка, Гордія, криву Марфу Личачку, її доньку Люду, Павлушку Ляпунівського («його прозивають Жирним Коропом»), Христю Плютиху, Станіславу, Никифора Піщаного, Федора Лук’яновича, Веремія – автор глибоко «знає», проникає в їхні душі, відшукує там найголовніше, найособливіше. Важливо, що кожного свого героя митець бачить окремішно, кожного показує на його власній життєвій дорозі.
Упадає в око, що ДОРОГА – то чи не найважливіший персонаж посульської саги Ф. Рогового (у романі навіть один із розділів-новел озаглавлено «Дорога»). Автор добирає розлогий синонімічний ряд до слова «дорога»: «стежина», «шлях», «шляшок», «брід», «вигін», «гатка», «пригаток», «протопт», «большак». Дорога в Мокловодах ніколи не була легкою: «Дорога туди одна – сінна, тобто важка, піщана», але завжди вона, дорога, вела додому, до себе. Найчистіша й наймиліша дорога – річка Сула. Найдревніші з давніх людей – мокловодівці звіряють своїй Сулі власні бажання, живуть із її дарів, зв’язуються з світами, пливучи по ній човнами. Тож насильно вигнані з її берегів шукають місця для нової хати неподалік річки, іншої, але – річки.
Уперше читаючи «Свято…» (було це у 1994 році), захопилася передовсім його мовою, особливо тією, що «від автора». Не могла знайти означення для неї. Випадково натрапила на есей «Над сивим болем» полтавця-луганця Миколи Малахути, де надибала риторичний вигук/окрик: «Господи, яка у творах Феодосія Рогового божественна українська мова!». Саме так: божественна. Ф. Роговий зберіг прадавню мову, доточив до неї свої «письменницькі» слова, от і маємо живе розмовне мовлення, почуте/передане талантом митця.
Наведу приклади слів, які найбільше мене вразили, виділивши їх курсивом: одіж «спрятно береглася на великі свята»; «присутяжило Свирида безгрішшя», кобза – «свята відрадниця»; прошу «вас, дуженько, прошу»; «домотканий мішок з вервечками»; Санько «надражнив собаку»; його «виснажувало дожидання невідомостей»; «балачки були не злі, скоріше хвалощі»; хтось «прибачив те жартування»; «прошкуючи такими луками»; «на весь день віддаватися понукам»; «діти чалились до них»; «виступає осугувата вода»; «пошкорбав понад лісосмугою»; щось «змушує впрягатися в слово»; «один одному підшукалися»; «аж до розвидняння»; «цівкотіла вода»; «всюдиможні молодиці»; «я зашамотався, заспішив»; «мене вшпилила досадна здогадка»; «невловне слово», «внезамітку став йому за плечима», «сподівається одблагатися». Це лише дещиця з багатої, колоритної, природної мови твору «Свято останнього млива». Автор Роговий написав так, «як казали в [його] на слова багатих Мокловодах».
Знаходжу в романі краянина чималенько виразів, що їх можна дорівняти до «статусу» афоризмів: «Життя людини пронизане думками, як земля корінням»; «Всі ми ніби свої, та не в один гуж тягнемо»; «Важко живеш – легко вмираєш»; «Усі ми живемо вірою, хоч і не всі однієї молитви», «Вмирає, а так, бідолаха, й не встигає дізнатися, навіщо людиною числився»; «В мені вже більше минулого, ніж майбутнього»; «Отже,слава людям, що думають»; «Думай, як думається, роби, як робиться, бо інакше на світі важко жити»; «Велика різниця між людськими смертями – загинути в ситій байдужості чи вмерти за справу, якою гориш, за яку страждаєш…»; «Дорогий, як звук рідного слова після довгої з ним розлуки».
У ще не затопленому морем, у ще «догесівському» світі усе «співголосне людині, її натурі». Мова персонажів теж суголосна довкіллю.
Феодосій Роговий не писав, а ткав «сувій задуманого полотна». Трудно було: «Ганяюсь, трачусь – наново сную. Перебираю пряжу, наче струни, шукаю зсуканої нитки, що тягне, ріже, не влягається в основу, – хочу полотна тонкого, рівного». Йому вдалося виткати «зірко, причіпливо»; він правдиво й талановито показав прощання своїх земляків-посулян із рідним краєм.
«Свято останнього млива» – прощальний уклін отчому краю, уклін причілковому віконцеві, могилі батьків, збережена мова, та божественна мова, яку не затопити ніяким штучним морям.

Віра МЕЛЕШКО
Завідувачка кафедри української літератури ПНПУ імені В. Г. Короленка

Поділися:

Добавить комментарий