Життя – сторінки історії

Життя – сторінки історії

Особливість професії журналіста в тому, що вона дарує зустрічі з неординарними людьми. А от взаємини з героями газетних публікацій складаються по­різному: з одними лише поговорили, з іншими – стали друзями, й вони підказують цікаві теми. А є люди, які ваблять до себе, заряджають позитивом. Кожна зустріч з ними – як нова книга: слухаєш розповідь і ніби гортаєш сторінки нашої історії…
Один із таких цікавих співрозмовників – керівник сільського ветеранського осередку Іван Іванович Сусідко з Придніпрянського Кобеляцького району, який нещодавно відзначив 98­й день народження. На його долю випало багато важких випробувань: голод, війна, переселення. Та й сьогодення непросте – відійшла у Вічність дружина, хвороба забрала доньку. Але не зачерствіло серце ветерана: з радістю зустрічає в своїй оселі гостей, переймається подіями, які відбуваються в Україні, щиро бажає всім миру й здоров’я.
Днями випало побувати в Івана Івановича й послухати його розповідь.
– Народився в Старому Орлику – історично козацькому селі. Коли в 1940 році призвали в армію, мав уже професію фельдшера. Служив у санбатальйоні в Кам’янці­Подільському. Коли прикріпили до госпіталя, це засвідчило те, що чутки про наближення війни відповідають дійсності. Ще більше утвердились у цій думці, коли видали медальйони. Це або до наступу, або до оборони… Ішов квітень 1941 року, – ділиться спогадами Іван Іванович. – І все ж виявились неготовими до війни. Розгубленість, страх, тривоги – усього було. Ми не знали, що робити: тікали, оборонялись, а німці наступали – піхота, на мотоциклах, літаках…
У фатальному 1941-му наш земляк потрапив у полон. Тримали у Вінниці. А коли вивели на роботу, Іван Сусідко зважився на втечу, і це йому з двома полоненими вдалось. Пробрався в рідне село і жив на окупованій території. У вересні 1943 року Іван Сусідко вдруге був мобілізований. Підрозділ, у якому служив, форсував Дніпро в районі Бородаївського плацдарму в складі 73­ї Сталінградської дивізії. І до сьогодні перед очима ветерана стоїть те страхіття: юні земляки гинули сотнями, а вода в Дніпрі була червоною.
Далі фронтові дороги пролягли Правобережною Україною, Румунією, Болгарією, Угорщиною. Звістка про закінчення війни застала в Австрії.
Про нагороди Іван Іванович говорить так: «Ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня і Богдана Хмельницького, медалі вручили до ювілейних дат. Представляли до нагороджень, але ж у моїй біографії були моменти – полон, проживання на окупованій території, – через які подання відхилялися».
На одному з відомчих сайтів вдалось знайти текст Нагородного листа про представлення гвардії червоноармійця, фельдшера санітарної роти 209-го гвардійського стрілецького полку 75­ї гвардійської стрілецької Сталінградської Червонопрапорної дивізії І.І. Сусідка до нагородження орденом Червоної Зірки. Інформація свідчить, що в армії з 22.06.1941 р. Служив: 06.1941 – 11.41 р. – Південно­Західний фронт; 09.1943 – 02.1944 рр. – 2­й Український фронт; 02.1944 – 3­й Український фронт. Перерва: 11.1941 – 12.1942 рр. – полон; 12.1942 – 09.1943 рр. – жив на окупованій території.
Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» (09.12.1944 р.). Про це в архівних матеріалах є така інформація: «Під час боїв у районі с. Менжир Кишинівської області та в районі с. Чукарещі, що за 3 км від Бєлгорода, Сусідко обробив 187 поранених. Він чесно й добросовісно лікував велику кількість хворих малярією, в результаті чого вони вчасно вилікувались і повернулись на службу. Порушуємо клопотання про нагородження І.І. Сусідка медаллю «За бойові заслуги».
Цю нагороду наш земляк отримав. А в наступному листі­клопотанні про відзначення орденом Червоної Зірки, який підписав командир полку, гвардії підполковник П. Сєргєєв, повідомляється, що в боях за розширення плацдарму на правому березі річки Дунай і в наступних боях з 14 листопада по 14 грудня 1944 р. дуже оперативно обробляв поранених, організував швидку їх доставку в госпіталь. У цих боях він допоміг 297 чоловікам.
І.І. Сусідко надавав медичну допомогу тяжко пораненим прямо на полі бою. Ризикуючи життям, під вогнем противника, він робив перев’язки і надавав невідкладну медичну допомогу.
Про орден Червоної Зірки І.І. Сусідко нічого не знав. Після закінчення війни продовжив службу в Румунії. Додому повернувся в серпні 1946 року. Рік працював фельдшером у Солонянському районі на Дніпропетровщині.
– То був голодний рік. Урожай хліба зібрали, частину вивезли, інший заховали під замок і поставили охорону. Помирало дуже багато, але писати справжню причину в свідоцтві про смерть заборонялось, – пригадує ветеран.
Не оминула Івана Сусідка ще одна сумна сторінка нашої історії. Пов’язана вона з долею брата Федора.
– Брат працював учителем української мови і літератури в Криничках. Українську мову всіляко знищували. Коли затримали директора, братові сказали: «Тікай!», але він не послухав. Ми значно пізніше дізнались, що Федора затримали. 15 жовтня трійка його засудила, а через три дні – розстріляли. Ось такі часи були…
У вересні 1947 року Іван Сусідко очолив фельдшерсько­акушерський пункт у Старому Орлику. На пенсію вийшов у 1990 році. Якщо врахувати фронтові роки, медицині віддав 50(!) літ.
– Єдине, що не доводилось робити, так це оперативних втручань. А так і пологи приймав, і при травмах допомагав. У будь­який час доби поспішав на виклик і пішки, і велосипедом, а вже згодом автомобілем. Медицина була для людей: і щеплення вчасно робили, і профогляди проводили. Фельдшера в селі називали лікарем, бо він допомагав і як терапевт, і як педіатр, і як інфекціоніст. А зараз медицина стала чужою, недоступною. Ледь не щодня в газетах, по телебаченню прохання допомогти зібрати кошти на операцію для дітей, молоді. Це жахливо!..
Випала на долю Івана Сусідка та його односельців дуже важлива подія: переселення.
– По­різному ставились до того, що доведеться залишати рідні садиби, бо затоплювали родючі землі. Тож частина виїхала в інші місця, інші розпочали будівництво в новому селі. Я вважаю, що держава прийняла правильне рішення, переселивши села, які були розкидані одне від одного, не мали «доступу до цивілізації». А в Радянському (так донедавна називалося Придніпрянське. – Авт.) з’явились рівні вулиці, з твердим покриттям, провели електроенергію, радіо. Не село, а казка. Мої односельці мали гарні результати господарювання і в полі, і на фермі, навчали дітей, працювали на кар’єрі. А ще у багатьох були теплиці, де селяни вирощували помідори, огірки, перець, іншу городину.
***
Від подій, які вже стали історією, перейдемо до сьогодення – неабиякої дати Івана Івановича. Цікавлюся, чи є якісь секрети довголіття? Він розповів: «Горілки ніколи не пив. Харчами не перебирав. До людей завжди ставився так, як хотів би, щоб ставились до мене. Ніколи не ліз не в свої справи. Щоб дурного не сказати – краще промовчу».
Та найголовніше правило іменинника: любити життя, людей, родину, роботу, своє село, Україну. І тоді будеш щасливим. А щаслива людина добра, весела, привітна.
Як не прислухатись до таких простих і водночас мудрих порад шанованої людини?!

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

 

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий