Жива “пошта”

Жива “пошта”

(Уривок з оповідання)

– Мамо, – тихенько пискнуло шпаченя. – Що там надворі? Чуєш?.. Хтось грюкає…
– А ти вже й злякалось? – спитала шпачиха. – То буря, синку. Вітер гілля старе ламає…
* * *
Юрко причинив за собою хвіртку, привалив її камінцем. І раптом завмер на місці: щось пискнуло тоненьким голоском. Мабуть, миша. І як проникла вона, Шилохвоста, у володіння кота Пірата!
Не знайшовши нічого, Юрко подався у двір, де стояла пуста недобудована хата – майбутня майстерня художника. Круг неї – свіжі ями, кучі глини й піску. Без господаря, дяді Максима, все це здається покинутим, принишклим.
Кілька днів тому дядя Максим покликав Юрка і сказав:
– Я їду в місто, Юрасю. Тижнів, мабуть, на два. Призначаю тебе комендантом козинського хмарочосу.
Хмарочосом художник називає свою майстерню. Можливо тому, що над голими стінами її стирчать високі дерев’яні палі. І хмари, виповзаючи на берег Дніпра, розчісують об них сиві розкуйовджені бороди.
Ходить Юрко по подвір’ю, нудьгує. Ех, коли б швидше повертався дядя Максим! З ним завжди весело. Взагалі – дивний він чоловік. Навіть вигляд у нього кумедний. Велика лиса голова, руда борідка й окуляри на самому носі. І хода якась незвичайна. Зігнувшись, біжить кудись підтюпцем, пильно приглядається до всього, що зустріне на шляху.
Юрко з Іллюшкою пізнають його ще здалеку. Тільки з’явиться він у Козині, з галасом летять назустріч. І відразу ж чіпляються за пузатий портфель.
– Ану, покажіть, покажіть!..
Дядя Максим, низенький, кремезний, згребе хлоп’ят в оберемок і несе у своє подвір’я. Тут же, прямо на піску, всі троє сідають і схиляються над портфелем. Бородатий художник, як казковий чародій, починає примовляти:
– Відкрийся, скринько, відкрийся, коштовна…
Клацає застібка – і перед хлоп’ятами виростає ціла купа малюнків. Яких тільки звіряток тут немає! І пухнаті зайчата, і злющий вовк, і полохливі синички, і винахідливий їжачок.
І це не просто малюнки. З пташками і звірами дяді Максима завжди трапляються веселі пригоди. Ну, ось хоча б на стадіоні. Болільник козел спіймав м’яча і давай його гризти. Думає, дивак, що то капуста! Лінько бегемот задрімав біля воріт, і йому вже десятий гол забили. Санітарка мавпа, розгубившись, перев’язала не руку потерпілого, а телеграфний стовп… Отаку чудасію показував художник!
– Тепер гляньте на цих рибалок, – каже дядя Максим і задоволено посміхається крізь окуляри.
Вп’ялися хлопці оченятами в малюнок. Бач, як вмостились на березі річки заєць з котом! В руках – справжні вудки, поряд – баночки з черв’яками.
– Юрко! – регоче Іллюшка. – Глянь на зайця! Їй-богу, на тебе схожий. Дивись, такі ж вуха довгі, і шия тонка, і губи, як ти, копилить…
– А кіт?! Це ж ти, Іллюшко! Біленький, товстенький і навіть ластовиння на щоках…
– А цей товариш на кого схожий? – виймає дядя Максим ще один аркуш паперу.
Під деревом сидить огрядний ведмідь. Руда борідка, окуляри на носі. Щось зосереджено малює…
Глянули хлопці на Мишка-художника, на дядю Максима – і аж зайшлися від сміху.
– От здорово! Як викапаний!
Художник ховає картинки в портфель, і хлопці разом зітхають: жаль розлучатися з веселими звірятами!
– Ви давно малюнки робите? – питає Юрко.
– О, давненько вже…
І дядя Максим, примруживши очі, розказує… Жив отут під Києвом, у Козині, сільський хлопчина. Цілими днями блукав у лісі, ночував на березі Дніпра. Прислухався до шуму сосен, до співу пташок, придивлявся до звіриних слідів. І знав, де гніздяться синички, де зимують кажани, де влаштовують ігри лисенята. А потім, куди не кидала його доля – по фронтових окопах, по дорогах Сибіру, по великих містах, – ніде і ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Все, що оточувало його в дитинстві, спливало у пам’яті й просилося на папір…
Іллюшка дивився на сусіда закоханими очима.
– То ви теж, виходить, козинський…
– Жив недалечко звідси. І на старості вирішив тут поселитись. Кращого місця ніде немає!
Хлопці задирають голови. Десь за Дніпром народжуються легенькі хмарини; вони ростуть, темнішають і, немов казкові човни під вітрилами, гордо пливуть над лугами, а потім ховаються в широкій гавані, за гострими зубцями соснового бору. Дійсно, кращого місця ніде не знайти!
* * *
По піску Юрко з’їхав у глибоку яму. Дядя Максим казав, що тут буде у нього басейн. Справжній басейн з живою рибою. І ще говорив художник:
– Ось побачите, хлопці: тільки побудуюсь, злітатиметься до мене в гості все птаство, всі мешканці лісу ходитимуть. Вони давно дружать зі мною.
Змірявши яму (води буде з головою йому), Юрко виліз нагору. І тут він побачив на огорожі шпака. О, уже перший гість прилетів до художника!
Шпак підозріло глянув на хлопця, стріпнув крильцями і зник за тином. Цікаво, що він там знайшов? Юрко тихенько прокрався на вулицю. А де крилатий гість? Пропав, ніби корова язиком злизала!
Хлопець заліг у рівчаку, причаївся. І раптом помітив: шпак висунувся з отвору поштової скриньки, прибитої до хвіртки. Оце дивина! Жива «пошта» прийшла дядькові Максиму! Мабуть, велика фанерна скринька здалася птахові шпаківнею.
– Іллюшко! А йди-но сюди! – гукнув Юрко.
Розсунулись дошки паркану, і в щілині показалася білява хлопчача голова.
– Що таке?
– Дивись…
Шпак випурхнув зі скриньки і примостився на хвіртці. Побачивши близько двох малюків, крикнув пронизливо, ніби пригрозив: «Геть, шибеники! Чого тут лазите?» У ту ж мить дві голівки пірнули в зелені зарості, і птах, заспокоївшись, полетів за здобиччю.
З кущів знов блиснули цікаві до всього оченята.
– Юрко! Давай глянемо, що він робить у скриньці…
– Не треба. Узнає – не повернеться.
– Ну, трішечки. Подивимося – і все.
Ох, і нетерплячий оцей Іллюшка! Прямо біда з ним. Чесно кажучи, і Юркові кортить скоріше розгадати шпачиний секрет, але ж він уміє тримати себе в руках.
– Добре, пішли, – нарешті погоджується Юрко. – Тільки слухай – руками не чіпати!
Вони обережно відхилили кришечку скриньки, а звідти: чик-чик-чик…
– Пташенята!
– Дзьобики повідкривали!
– Бідні, їсточки хочуть…
Іллюшка порився в кишенях.
– У мене яблуко є. Солодке-солодке!
Іллюшка ткнув шматочок яблука немічному, в чорному пушку шпаченяті.
– Не хоче…
– Постій тут, я за пиріжком збігаю. Мати сьогодні спекла.
Юрко метнувся додому, прибіг назад захеканий і тиць кусок пиріжка в гніздо. Пташенята – ніякої уваги. Збилися в купку, сховали дзьобики і спокійно дрімають.
– Шпак летить! – крикнув Ілля.
Хлопці, мов їх кропивою вжалили, кинулись геть від тину і з розгону – шелесть у рівчак!
Шпак відчув щось недобре. Подивився в один бік, у другий, оглянув свою хатку і, не знайшовши чогось підозрілого, стрибнув до свого гнізда.
Із засідки почулися притишені голоси:
– Ілько, ти помітив, що в нього в дзьобі?
– Якийсь гачок…
– Не гачок, а черв’як. Дивитись треба!
– То давай і ми черв’яків накопаємо!
Хлопці вилізли з рівчака і, пригнувшись, шмигонули повз огорожу. Чик-чик-чик – донеслось із скриньки-шпаківні. «Он хто попискував!» – здогадався Юрко.
* * *
– Мамо, що ми бачили! – випрямило тоненьку шийку шпаченя. – Піднялась кришка, і над самісіньким гніздом засвітились чиїсь очі. Великі-великі очі!
«Невже оті хлопці сюди полізли?» – з тривогою подумала шпачиха.
– А вас ніхто не чіпав?
– Ні, мамо. Тільки їсти приносив. Таке несмачне, таке кисле…
– Ну, бачите, нічого страшного не трапилось. Спіть спокійно, мої чорняві!..

Віктор БЛИЗНЕЦЬ

Добавить комментарий