Живе Байкар у пам’яті  людській

Пам’ятник Леоніду Глібову в селі Веселий Поділ Семенівської територіальної громади.

Живе Байкар у пам’яті людській

До 195-річчя від дня народження видатного полтавця Леоніда Глібова

«Та й тепер жива Твоя тут пам’ять, Леоніде Глібов. Нащадки сіверян, полян, дулібів, Малята вчать ті сонячні слова, Що, ніби чародійник, з рукава Ти сипав їм і в мудрості не схибив», – писав видатний Максим Рильський.
Слава Леоніда Глібова вийшла за межі України ще за його життя. Творча спадщина митця актуальна і сьогодні. Чарівні поетичні рядки і нині відкривають нам красу рідної природи, вчать любити рідну землю, рідну мову.

Гіркий досвід обдарованого гімназиста

Народився майбутній класик української літератури 5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ Хорольського повіту Полтавської губернії. Це за шість кілометрів обіч Чумацького, як ще його називали, Ромоданівського тракту, виникнення якого описав Т. Г. Шевченко у повісті «Наймичка».
Хлопчик з’явився на світ у родині, як зазначено у метриці, «кременчуцького міщанина Івана Гліба і його дружини Ірини». Дитинство його минуло у селі Горби Кременчуцького повіту, де батько служив управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянка.
1840 року Леоніда віддали на навчання до Полтавської класичної чоловічої гімназії. Проживав на квартирі у Василя Прокоф’єва, який кохався у поезії і підтримував перші літературні спроби гімназиста. 1841 року в газеті «Полтавские губернские ведомости» побачив світ перший вірш Глібова «Сон». У шостому класі за порадою і при сприянні Прокоф’єва, без дозволу гімназійного начальства, юнак видав у Полтаві книгу «Стихотворения Леонида Глебова»: 1845– 1846″ обсягом 100 сторінок.
Публікація книги викликала обурення інспекторів гімназії, неприховану заздрість однокласників. Під час шкільної бійки Леоніду було пошкоджено зоровий нерв, довелося довго лікуватися і, зрештою, залишити гімназію (на вимогу батька). Замість атестата юнак отримав свідоцтво.

«А молодість не вернеться, Не вернеться вона!..»

Влітку 1848 року до рук Глібова потрапляють дві книжки: «Кобзар» Т. Г. Шевченка та «Приказки» Є. П. Гребінки. І збурюють душу… Вражений Леонід почав писати українською мовою.
Юнак мріяв стати лікарем, але без атестата це було неможливо, тому він вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. 1851 року Леонід повинен був закінчити навчальний заклад, але не судилося. Зимою батько тяжко занедужав і за кілька тижнів «згорів». Вирішення різних юридичних, господарських питань відсунуло навчання на другий план.
Лише 1855 року Глібов закінчив ліцей і отримав посаду вчителя географії у Чорному Острові на Поділлі. Через три роки, одружившись, переїхав до Чернігова, став викладати в гімназії, співробітничав із місцевою пресою.
1859 року в газеті «Черниговские губернские ведомости» побачив світ знаменитий вірш Леоніда Івановича «Журба» («Стоїть гора високая…»), який згодом був покладений на музику композитором-полтавцем М. В. Лисенком і став народною піснею, перлиною пісенної лірики.
Завдяки глибокій життєвості, яскравій емоційній виразності, мелодійності звучання пісня на широких крилах полетіла Україною. Одні висловлювали припущення, що в ній зображені чудові краєвиди села Горби Кременчуцького повіту, інші – що поет оспівав село Веселий Поділ, де народився.
Подоляни ж вважають, що й досі стоїть недалеко від Чорного Острова Вовча гора, як звуть її в народі, і схилені верби шелестять про нерозраджену журбу поета.
Незадовго до цього у сім’ї Глібова трапилось велике нещастя. На новорічній вечері подавилася рибною кісточкою і померла п’ятирічна донечка Лідочка. Рік минув у траурі. Від нервової напруги в Леоніда Івановича знову почалися головні болі, знизився зір.

У лещатах імперської цензури

У липні 1861 року Глібов започаткував щотижневу газету «Черниговский листок», у якій був редактором, видавцем й автором. Три роки чернігівська громадськість захоплено читала свій друкований орган. Леонід Іванович розгорнув широку громадсько-культурну роботу, брав участь в організації недільних шкіл, виданні книг для народу, заснував «Товариство, кохаюче рідну мову», яке ставило українські п’єси.
Справжню славу Леоніду Івановичу принесла перша збірка байок, видана 1863 року в Києві, але після виходу Валуєвського циркуляра про заборону українського друкованого слова попечитель Київського навчального округу П. О. Ширинський-Шихматов наказав знищити пів тисячі книг байок Глібова «як шкідливе видання, яке не повинне мати місця в народному училищі».
Друга й третя збірки (1872, 1882 рр.) утвердили його славу «найкращого українського байкописа», за словами Івана Франка. А літературознавець, етнограф, академік М. Ф. Сумцов відзначив «глибоке знання народного життя», «чудову мову, гумор».
1889 року байки Глібова знову ж таки заборонила друкувати цензура. У забороні вказувалось, що «в деяких випадках події, про які йдеться, автор пристосовує до особливостей малоросійського життя». Що-що, а «особливості» байкар знав дуже добре. Всюди – на Полтавщині, Чернігівщині – він був свідком утисків, безправ’я трудового люду:
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого тусає та ще й б’є –
За тим, що сила є.
Глибоким співчуттям до «менших», гноблених сповнені ці слова з байки «Вовк та ягня».

Прихисток під стінами Троїцького монастиря

Завдяки історику В. Б. Антоновичу (1834–1908) Глібов встановив тісний зв’язок із львівськими виданнями «Зоря» та «Дзвіночок», і майже в кожному номері в них з’являлися його твори: байки, казки, загадки.
В одному з останніх віршів «У степу» (1893), присвяченому близькому товаришеві О. А. Тищинському (1835–1896), Глібов згадує колись знищену українську державу, про яку нагадують козацькі могили-кургани, що заростають травою забуття:
А скільки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче:
І плакать нікому, і плакать не велять.
Від зими 1893 року письменник уже не виходив з дому, писав під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті продиктував свою останню байку «Огонь і Гай», у якій заповідав:
Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш Ви баєчку мою:
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.
Помер Леонід Іванович тихо, уві сні 10 листопада 1893 року. Похований у Чернігові під стінами Троїцького монастиря.
Творчий доробок письменника двомовний. Зокрема українською мовою він написав 107 байок, 40 пісенно-ліричних творів, водевіль «До мирового», 54 вірші-загадки і стільки ж відгадок, 14 акровіршів.
Слово його полум’яне, народне і життєдайне…

Надія ТРЕБІНА
Провідний бібліограф Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара

Добавить комментарий