Як приборкували розбурханий «мирний» атом
Для родини Гуляєвих 1986 рік став особливим. Саме тоді Бог благословив сім’ю первістком. Хлопчика назвали Антоном. Молоді батьки – Людмила й Олександр – раділи дитинці. Олександр працював водієм, часто перебував у відрядженнях. Тож Людмила мусила опікуватися вже двома чоловіками. Одному кашку підігріває, а другого в дорогу збирає…
Хорольцем Олександр Гуляєв став у десятирічному віці. Батьки хлопця у Казахстані працювали, мешкали у Леніногорську. За царських часів це поселення називалося Ріддер, і жили там висланці. Тамошній клімат суворий: тайга, передгір’я. Довжелезна зима із височезними заметами, коротке і прохолодне літо. Сашкова матуся родом із Великобагачанського району. Тож сім’я Гуляєвих переїхала ближче до стареньких батьків, у Хорол. Десять років дитині – це четвертий клас середньої школи. Навчання ведеться українською мовою, а хлопець чув її тільки від мами удома. Сьогодні Олександр Олександрович Гуляєв згадує добрим словом свого класного керівника і вчительку української мови Клавдію Сильвестрівну Каплун (світла пам’ять її душі). Вона зуміла стати для своїх вихованців і вимогливим наставником, і зразком для наслідування. За пів року малий «казах» щебетав солов’їною не гірше за однокласників.
Із самого дитинства Сашка вабила техніка. А коли бачив, як працює бульдозер чи екскаватор, годинами спостерігав за потужними агрегатами, мов зачарований. Тож цілком закономірно, що Саша Гуляєв пішов навчатися в училище механізації. А там – не тільки найсучасніша техніка, а й гуртки, секції. Спочатку відвідував тренування у Петра Івановича Фельцана – керівника секції самбо, а потім став помічником тренера: підміняв його, коли треба.
Олександру Гуляєву не було ще й двадцяти, коли йому довірили важелі бульдозера. На роботу пішов у ПМК-170. Пересувні механічні колони (ПМК) проводили зрошення і осушення земель. Олександр Олександрович згадує: «Полтавську область по колу разів п’ять об’їхав. Майданчики розрівнювали, ставки рили, зрошувальні канали облаштовували. Працював разом з дядьком Андрієм Горовим. Він багато мені технічних премудростей передав. Помаленьку і я бульдозеристом ставав. Робота подобалася. Відчував свою користь, та й заробітна платня – гріх скаржитися. Одне тільки, що в постійних роз’їздах. Але, як говорять, назвався грибом – лізь до кошика».
А тепер знову повернімось у однокімнатну квартиру молодих Гуляєвих. У колисочці солодко сопе тримісячний Антончик. Мама клопочеться по хаті, розмірковує, як прийняти кумів, що можуть завітати на травневі свята. Стукіт у двері відірвав Людмилу від думок. На порозі – посильний із військкомату. «Гуляєв Олександр Олександрович тут мешкає?» І повістку в руки. Нічого не пояснював, не розказував. Мовляв, усе, що треба, на місці дізнається. Олександр на місці дізнається, а їй як і скільки носити у душі тривогу?..
***
Нічого не пояснили й Олександру. На збірний пункт він прибув за дві години. А там: «По машинах!» – і повезли кудись. Приїхали у Лубни, переодягли і знову – на вантажівки. Тепер уже не просто мобілізованих, а бійців першого розвідувального батальйону везли у невідомість. Під Києвом повернули на північ. І лиш під Чорнобилем чоловіки дізналися, куди і навіщо їх привезли. Перше завдання – приготувати місце і розбити наметове містечко. Діло закипіло. Рівняли, рубали, копали, пиляли. Під вечір добряче потомилися. Якби вже й повечеряти…
Аж тут на горизонті – військові УАЗики. Повиходили із машин осанисті полковники, ходять, дивляться, невдоволено головами кивають. Поїхало собі начальство. А командир батальйону дає команду: «Відставити відпочинок! Місце обрали неправильно. Будувати будемо отам…» – і вказує на сусідню галявину. Так було часто. Робили і переробляли, ставили і переставляли. Звичне для тих часів діло.
Тільки після того, як збудували містечко у Корогоді, жити стало спокійніше. Спокійніше, але не легше. Щодня – виїзд на завдання. А вони були різними. Запам’ятав Олександр Гуляєв, як зрізали імпровізовану «штору». Там облаштували завісу із парашута. Натягнули стропило на висоті метрів із двадцять. От його і треба було зрізати. Працювати на такій висоті без спеціального спорядження непросто. Та скоро парашутний шовк ковзнув донизу. «Видовище було страшне», – згадує Олександр Гуляєв.
Для контролю за дозою опромінення ліквідаторам роздали «таблетки». Так називали вони округлі пристрої, що обліковували накопичену дозу рентгенівського опромінення. Хлопці жвавенько приладнали ті пристрої на чоботи. Але вже за два дні техніка «запищала». Це був сигнал про те, що доза накопиченої радіації досягла максимального рівня. Що робити? «Таблетки» познімали із чобіт, викинули подалі і продовжили працювати.
***
Погода не сприяла. Спека стояла страшенна. Дощі обходили місцевість стороною. Ліквідатори бачили у небі якісь спалахи, чули відлуння потужних вибухів, але не могли зрозуміти усіх тих явищ. Пізніше випадково трапилася зустріч із якимось поважним «чином» з великими зірками на погонах. Він пояснив, що це із зеніток розстрілюють спеціальними снарядами хмари, щоб не було дощу. Та й дострілялися. За кілька спекотних місяців загорілися болота. Скільки ж тому торфові треба? Кинув хтось необачно скляну пляшку. Сонце через скло пустило «зайчика» – ось торф уже й зайнявся. Палало потужно. Так сильно, що мусили вдаватися до кардинальних заходів. Пустили дощ. Сержант Гуляєв на все життя запам’ятав той дощ. Наче в якійсь фантасмагорії: струмені яскраво-жовтої води лилися на землю. Немовби природа посилала людям знак, щоб були обачнішими. Та про обачність думали мало. Треба було працювати.
«Рудий» ліс валили бензопилами «Дружба». Пилки були зовсім нові, їхні двигуни не пройшли обкатку, тому дуже швидко починали клинити. Безвідмовними були робочі руки. Пошкоджені пилки викидали і знову ставали до роботи із новими. Врізалося у пам’ять, як готували стовпчики для огородження зараженої зони. На залізничній станції – великий майдан. Серед майдану, під відкритим сонцем, що палить зі всієї сили, – величезні казани. Під ними щосили палає багаття. У казанах кипить креозот. Запах – як вибух бомби: вражає все навкруги. Люди беруть у руки дерев’яні стовпці, несуть їх до котлів і вмочують у булькаючий креозот. Шкіра на руках тріскалася до кривавих ран від тієї роботи. Але терпіли.
Зате увечері в наметове містечко привозили кіно. Надворі напнули екран, крутили фільми. Частенько приїжджала автокрамниця. Гроші за роботу в зоні платили непогані. Але купувати на них не дуже було що. Печивом себе балували, соками, фруктами…
Із жалем Олександр Олександрович згадує, скільки техніки залишилося у зоні зараження. І КамАЗи, й Урали, і ГАЗони – не один автопарк забрала радіація. Покинув там сержант Гуляєв і наградного годинника. Не повіз додому, не залишив на пам’ять, бо не хотів наражати на небезпеку малого синочка, дружину.
А вона ждала свого чоловіка. Із малесеньким Антончиком на руках і величезною тривогою за чоловіка. Слава Богу, дочекалася. Тоді здавалося, що лиха більше не буде на нашій землі…
***
Нині ветеран праці, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Олександр Олександрович Гуляєв – голова правління організації ветеранів Чорнобиля у Хорольській міській територіальній громаді – докладає чимало зусиль, щоб відстоювати права побратимів.
Віктор ЄМЕЦЬ,
журналіст.