Журливий спомин

Вісім років тому пішов із життя полтавський поет Анатолій Гальченко

Дивлюся на книжкову полицю, де сиротливо стоять твої зажурені поетичні збірки. Кожен раз перечитую їх і згадую, як ми обговорювали твої щойно написані вірші. І всі ці роки мої зримі спогад за спогадом, наче кадр за кадром, повертають мене в наше щасливе минуле…
Ти до нестями любив життя, його диво-поезію, натхненну красу природи, яка своїми чарівними фарбами надихала тебе на творчість. Якби ти знав, як сумує наш старий садочок. Усе там завмерло і зупинилося в часі без тебе; не аплодують сріблястим листячком твої улюблені осики, насуплено несе свої води норовлива річка, засмучено чекає твоєї відповіді на своє тьохкання той соловейко, який наспівував нам у надвечір’я, в туманності згасло сяйво місяця, який освітлював наші надворсклянські кручі, не гудуть сусідські бджоли…Тиша навкруги, і тільки могутні дерева є свідками, що тут колись вирувало життя, лунав дитячий сміх…
На превеликий жаль, все минулося, і тільки час невпинно йде вперед. Немає спокою мені ні вдень, ані вночі… Усе мене вертає у ті далекі дні…
Тільки любов та чіпка пам’ять тримають мене в полоні цих незабутніх спогадів, якими я весь час живу.
Хай пам’ять тебе воскрешає у колі рідних, друзів і всіх небайдужих до поетичного слова людей…

Раїса ГАЛЬЧЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий