Річку життя неможливо зупинити. Вона швидкоплинна, тож і п’ять років, що минули з дня, коли за межу вічності відійшов відомий журналіст, знаний краєзнавець Іван Микитович Наливайко (1923–2017), промайнули як одна мить. По собі він залишив значний літературний доробок – це шість книг з історії Полтавщини. Можна позаздрити творчому довголіттю Івана Микитовича. До свого дев’яностого року народження видрукував у видавництві «Дивосвіт», з яким постійно співпрацював, книгу «Славні діла козацького роду». В ній ідеться про події, що відбувались на Полтавщині в добу козацтва, яскраво подані історичні портрети козацьких ватажків. Останню книгу «З глибин віків відлунюють малинові дзвони», яку Іван Микитович присвятив коханій дружині, йому не судилось потримати в руках. Вона побачила світ вже після того, як її автор завершив свій земний шлях.
Трудова біографія Івана Микитовича була пов’язана із журналістською та літературною діяльністю. Спочатку працював у районних газетах, потім власним кореспондентом «Зорі Полтавщини», а згодом став редактором цього друкованого органу.
Іван Микитович народився на Слобожанщині, а Полтавський край полонив його серце назавжди. Тож він докладно знайомиться з історією області, а коли видавалась вільна хвилина, працює в архівах. Але таких вільних хвилин в ті часи, коли Іван Микитович очолював «Зорю Полтавщини», було небагато.
Пам’ятаю, мій батько почав переплачувати «Зорю Полтавщини» ще у 1953 році. З того часу і я став постійним читачем цього славного видання. Коли у 1965 році колектив «зорян» очолив Іван Наливайко, газета стала особливо цікавою. В ній з’явилось чимало нових рубрик, добірок. Наприклад, було започатковано випуск тематичної сторінки, яка отримала назву «Полтавський рушничок». Запам’ятався і спеціальний випуск «Зорі Полтавщини», приурочений до 200-річчя з дня народження І.П. Котляревського.
Я познайомився з Іваном Микитовичем, так би мовити, на грунті краєзнавства, адже і мої дослідницькі публікації стали з’являтися у місцевій пресі. Згодом вони були видані трьома окремими книгами. Крім того, протягом кількох років я виступав на обласному радіо з розповідями на краєзнавчі теми. Всього таких виступів було тридцять вісім. Як правило, першим і головним рецензентом моїх публікацій і виступів був Іван Микитович. Він прискіпливо і доброзичливо оцінював зміст моїх оповідей, знаходив і деякі неточності, дискусійні моменти. Особливо ж Іван Микитович дорікав мені за мовні огріхи. Варто наголосити, що сам Іван Микитович завжди не тільки писав, але й говорив лише українською. Він ніколи навіть в часи тотальної русифікації не переходив на російську мову. Навпаки – зазвичай його співрозмовники навіть непомітно для себе переходили на українську.
Поступово моє знайомство з Іваном Наливайком переросло у тісне спілкування і навіть дружбу. Ми обмінювались інформацією. Я познайомився з родиною Наливайків. Згодом дізнався, що з дружиною Тамарою Леонтіївною Іван Микитович поєднав долю ще у студентські роки. Він згадував, що закохався в юну вродливу дівчину з першого погляду. Більше шістдесяти років подружжя Наливайків прожило разом. Тамара Леонтіївна була найближчим другом, справжнім ангелом-охоронцем. Іван Микитович не раз говорив, що лише завдяки любові, піклуванню, теплу, затишку, які дарувала йому дружина, він зміг прожити досить довге життя. Разом вони виховали гідних нащадків. Донька стала кандидатом історичних наук. Онука Олена обрала медичний фах, також захистила дисертацію, викладає у медуніверситеті. Іван Микитович встиг порадіти і появі правнучки, її першим успіхам. Зараз Анечка навчається вже у восьмому класі. І, як її прадідусь, має нахил до вивчення літератури, мов, історії.
Та все ж наше спілкування, головним чином, стосувалось краєзнавства. Для мене, як і для Івана Микитовича, це стало справою життя. Я з радістю ділився своїми знахідками, він розповідав, над чим попрацює. А працював він над архівними джерелами подовгу, сумлінно вивчаючи кожний документ. Ось хоча б серія нарисів про полтавців – жертв сталінських репресій. Ці нариси увійшли до книг «Реабілітовані історією» та «Невгамовний біль на віки». Для їх написання Іван Микитович місяцями працював в архівах КДБ, зустрічався з родичами закатованих земляків, записуючи їхні спогади. І все для того, щоб розповісти правду про людей, які загинули в страшні часи сталінських репресій, повернути їх добре ім’я…
Із теплом і вдячністю згадую Івана Микитовича Наливайка, його поради і допомогу, підтримку і добре слово. Світла йому пам’ять.
Володимир ХАЛИМОН
Почесний краєзнавець України, лауреат премії імені Петра Ротача