Журналіст, життєлюб та…  “екстремал” мимоволі

Олександр Синягівський із рідною газетою і в будні, і в свята.

Журналіст, життєлюб та… “екстремал” мимоволі

Ну, ось і накувала сива зозуля Олександру Синягівському – нашому колезі й побратиму по нелегкій журналістській долі – 5 червня виповнюється 70 літ. Ніби й небагато, як для історії. А для однієї людини?.. І надто вже тоді, коли вони, ці роки, не так-то й гладенько та радісно минали.
Кожен, хто вже розміняв такий поважний житейський рубіж, звісно ж, озирнеться назад, проаналізує прожиті літа і, природно, перейметься питанням: а чи все можливе я зробив у житті? Або, як казали древні, хто ти на землі єси?
– Так однозначно на це питання і не відповіси… – замислився Олександр Васильович, – в усякому разі, намагався зробити все від мене залежне, іноді старався, образно кажучи, осягнути неосяжне. Не завжди все вдавалося. Але про те не мені, а людям судити. В усякому разі, протягом усього свого життєвого шляху, зокрема й на журналістській ниві, старався дотримуватись отого несхибного постулату: «Не нашкодь!». Хай судять люди.

З витоків дитинства

…Пристанційне село Штомпелівка, що в Хорольському районі, – давній населений пункт. Назва, певно, походить від німецького прізвища Штомпель. Але це так, здогадки, не підтверджені фактами. Отож у цьому селі народився та провів своє дитинство і ранню юність Олександр Синягівський.
– Нічого особливого з дитячих та юнацьких років у моєму житті не було, – продовжує Олександр Васильович. – Я був єдиним сином у мами, Галини Луківни. З дитинства пізнав, що таке праця на селі, у колгоспі, бо ж допомагав мамі й на буряках, і на інших роботах. Уже у старших класах восьмирічки, пригадую, голова колгоспу, колишній військовий, усе пропонував мамі, аби я йшов учитися на механізатора. Та я змалечку тягнувся до слова, дуже любив літературу. Був на сьомому небі, коли у районній газеті з’явилася перша замітка з підписом «О. Синягівський, юнкор». Газетярі тоді здавалися мені людьми особливого складу, якимись небожителями. Не кажучи вже про письменників. Та це, певно, «хвороба» кожного юнака, котрий мріяв про майбутню журналістську професію.
А ось ввічливість, інтелігентність Олександра, звичайно ж, усотувалися, як мовиться, ще з молоком матері. Звертання до всіх без винятку на «Ви» пішло ще з повчань мами. Бо ж і до неї звертався тільки на «Ви».
– І все ж, Олександре, невже не було у твої дитячі та юнацькі роки якихось неординарних подій?
– Звісно ж були. Не вельми хочеться і згадувати, але… з пісні слова не викинеш. Почнемо з того, що я дуже любив змалечку спорт. Непогано грав у шахи, захоплювався футболом. Та після кожного матчу було заведено «обмивати» спортивну подію. Поступово став утягуватися у цю згубну звичку. Мама сварила мене, звісна річ, переконувала. Я каявся… до наступного матчу. Але все, на щастя, закінчилося після одного прикрого випадку, передувала якому хвилююча подія – день народження моєї сусідки Раї, в яку я по-юнацьки був закоханий по вуха. Отож на іменинах її тато (і треба ж таке!), називаючи мене майбутнім зятем, усе підливав оковитої. Я ж не відмовлявся, вдаючи з себе бравого козака перед Раєю. А скільки там підліткові треба? Не пам’ятаю, як опинився вдома у ліжку. Вранці відбулася, я вважаю, доленосна розмова з мамою. Та й огида до спиртного після злощасних іменин раз і назавжди зародилася в душі. Ні, не скажу, що я ханжа і не можу перехилити у свято чарчину-другу. Але межу відтоді ніколи не переступав, що дуже допомогло мені у подальшому житті.
Крім літератури та спорту, дуже хотілося юному Олександру грати на баяні. Але… де ж гроші у мами, аби придбати музичний інструмент? У колгоспі працювали ж «за паличку». Та все ж таки мама потроху наскладала, і вже семикласник Саша мав новенького баяна аж за 117 карбованців! На той час це була для селянина велика сума. Зате ж і радощів було!

Від кабачкової ікри до… журналістики

Закінчивши десятирічку, Олександр не одразу пішов у журналістику. Каже, просто побоявся, що не вступить до університету. А подався до кооперативного технікуму, що у Полтаві, на спеціальність «технік-механік». Успішно закінчив його, захистивши дипломну роботу на тему «Технічне обладнання для виготовлення кабачкової ікри». Певний час працював на Хорольському плодоконсервному заводі. А тут – армія. Потрапив служити у ракетні війська стратегічного призначення. Їхній підрозділ дислокувався у Білорусії, у місті Ліда. Служба проходила нормально. Не поривав зв’язків зі спортом, та й із журналістикою також дружив. Постійно дописував до окружної армійської газети. І для душі приємно, та й для солдатського гаманця – теж. Дивись, як не три, то п’ять карбованців надійде гонорару. Все ж якийсь «приварок» є, хоч на згущене молоко, яке дуже любив, чи цукерки солдатові, котрий у своєму раціоні цього ніколи не бачив.
І уже на другому році служби вирішив Саша подати рапорт про вступ до Львівського військово-політичного училища на факультет журналістики. На жаль, не пройшов за конкурсом. А на «комісара» (тобто замполіта) вчитися не побажав.

Їх познайомив «Полонез Огінського»

Відслужив Олександр, віддав, як модно було говорити в той час, борг Вітчизні. Та все ж не полишала думка стати професійним журналістом. А тут і оголошення побачив у газеті – запрошують на підготовчі курси до вступу на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Не вагаючись, вирушив до Києва. Мама, правда, відмовляла: «Як ти там сам будеш? Розгуляєшся, підеш хибним шляхом…» Переконав маму. Заспокоїв. І – не підвів у майбутньому.
– І втрапив я неначе в інший світ, – мрійливо пригадує Олександр, – цікаві лекції, зустрічі з відомими людьми – письменниками, журналістами, імена яких бачив лише на шпальтах газет, обкладинках книг чи на екрані телевізора. Чого варті лекції та бесіди хоча б із відомими у той час на весь Союз неперевершеними нарисистом Анатолієм Аграновським, поетом Іваном Драчем та багатьма іншими!
Заняття проходили захопливо, цікаво. І ось, уже будучи студентом, Саша одного разу, йдучи коридором навчального корпусу, почув із-за дверей однієї аудиторії славнозвісну і неперевершену мелодію «Полонезу Огінського». Мабуть, сама доля змусила його відчинити двері і зазирнути в аудиторію. На стільчику сиділа чорнява симпатична дівчина і грала на фортепіано.
– Отак і познайомилися ми з моєю майбутньою дружиною Надією Скакун, – розповідає Олександр. – І відтоді більше не розлучалися. Скільки я почерпнув від неї і мистецьких, і естетичних, і просто житейських знань! І в театрах бували, і на різних літературно-мистецьких заходах – усе-таки стольний град Київ! Цілий світ відкрила для мене Надя. Та й багаж знань у неї був неабиякий. Сама з родини вчителів, та ще й нащадок славнозвісної династії Терещенків – великих шанувальників і меценатів української культури та мистецтва. Щоправда, про це за «совєцького» періоду вголос не варто було говорити. Адже предки – «кляті буржуїни», не вихідці з робітників чи селян. А значить – «вороги»! Це лише зараз можна цим пишатися, а тоді…
Отож закінчили Олександр і Надія університет, одразу ж побралися. Прибули на роботу до хорольської районної газети. А згодом доля привела їх у Козельщину. Олександр Васильович очолив колектив редакції газети «Радянське село», а Надія Антонівна приступила до обов’язків завідуючої відділом листів.
Життя йшло рівно, ладно. Та ось настали неспокійні дев’яності. На першому плані скрізь і всюди виступав прибуток. Економічна нестабільність не те, що дошкуляла – пекла розпеченим залізом…
– Повіриш, колего, нерідко руки опускалися, – пригадує Олександр Васильович. – І я не уявляю, як нам вдалося подолати все це. Але ж вижили!..

Між буттям і… небуттям

Як ото кажуть, прийшла біда – відчиняй ворота. Лихоманка в газетярській справі – то одне. Інше – стрімко почав падати зір у Олександра. Далися взнаки нервові стреси. Отож довелося робити кілька операцій в Одеському інституті імені Філатова. Зір повністю не відновився, тож роботу довелося залишити. Достроково вийшов на пенсію, передавши газетну «естафету» мені. А невдовзі пішла на заслужений відпочинок і Надія Синягівська – кваліфікована журналістка, неперевершена поетеса, ерудитка в багатьох галузях літератури і мистецтва.
Та на цьому смуга невезіння в Олександра Васильовича не закінчилася. Невдовзі помирає від тяжкої хвороби вірна дружина, подруга й опора в житті Надя. А через деякий час – новий удар: пішла за Вічну межу і мама, Галина Луківна. Не встиг оговтатися, як у самого – тяжка операція. Згодом – друга, яка ледь не скінчилася трагічно.
– Я вже тоді розпрощався з життям, – каже з сумом Олександр, – особливо, коли крізь марення почув голоси лікарів. Один каже: «То що, поставимо йому крапельницю?» – «Та поможе вона йому, як мертвому кадило! – цинічно відповідає інший. – Адже тут крововилив у черевну порожнину. І тут ми безсилі…»
Втрачав я свідомість часто. І ось у якийсь проміжок просвітлення в голові промайнула така думка: «Певна категорія людей, аби відчути надлишок адреналіну в крові, їдуть у гори, у підземелля, до дідька в зуби, шукаючи екстриму. Я відчув його ще в армії. Двічі. Уперше, коли кидав бойову гранату, і вдруге – після «обкатки» танком. Але ж тоді був молодий, повний сил. А тепер? Коли тобі під шістдесят?..»
Але ж Олександр вижив! Наперекір усьому. І не лише завдяки медикам. Терміново втрутилися ми, колеги, і я особисто звернувся до тодішнього голови райдержадміністрації Сергія Сушка, який посприяв виклику з Полтави фахівців. Провели термінову операцію, яка завершилася успішно.
Зараз Олександр Васильович веде активне громадське життя. Постійно дописує до газети, не пориває зі спортом, бере приватні уроки гри на баяні, є групоргом Кременчуцької організації Українського Товариства людей з обмеженим зором. Сумує, звичайно, за дружиною, десятиріччя від смерті якої виповнюється цьогоріч восени. Зі смутком згадує добрим словом маму…
Сьогодні ж, напередодні ювілейної дати, бажаємо тобі, колего, ще довгих-довгих років життя, Божої благодаті, здоров’я і натхнення на многії літа. Так тримати!
***
Зоряни приєднуються до численних привітань на адресу постійного автора нашої газети Олександра Васильовича Синягівського.
Зичимо Вам, шановний колего, міцного здоров’я, творчої наснаги, многії і благії літа!

Кость ТАРАНЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий