Всю ніч мело. Вранці 1 березня протоптаною вузенькою стежечкою рухаюся на зупинку «Сади», звідки по вулиці Симона Петлюри (колишня Артема) на роботу 15 хвилин маршруткою. Голову не піднімаю, бо снігу в цих провулочках – в коліно. Біля дитсадка чоловік накидав широкою лопатою кучугуру у свій зріст. Веселий жіночий голос лунає десь попереду: «Сань, ти не проліски дружині відкопуєш»?
Оглядаюся: назустріч, уже не стежечкою, а проїжджою частиною рухається натовп. Питаю, чи не з зупинки?
– Та з неї. Там – глухо.
Повертаюся до вулиці Мазепи (колишня Калініна), але від зупинки «23 вересня» на кільцевий маршрут уже явно пізнувато. Пішоходи повільно сунуть суцільною вервечкою, а обганяти означає брести снігом по коліно. А потім ще з півгодини їхати (це – за гарної погоди).
У бік центру у сніжному мареві по той бік вулиці натовп на зупинці такий, що перспектива втиснутися у транспортний засіб здається безнадійною. Обираю рух у протилежному напрямку, через Половки. Щастить: двері відкриваються прямо навпороти, та ще й виходять одразу двоє пасажирів. Натомість втискаємося уп’ятьох чи вшестьох. Здається, вже й дихати нічим, але на кожній зупинці додається ще по кілька чоловік. У щілинку позаклеюваних рекламою вікон видно повні народу зупинки, повз які проповзає наша вщерть напхана пасажирами «субмарина». Якщо кандидатів на вихід у салоні не знаходиться, не зупиняємось. Попри те, що ззовні народ від зупинок починає бігти поряд у надії опинитися також навпроти дверей. Люди женуться через намети по кілька метрів, матюкаються і бредуть назад.
Мікрорайон Половки здається безнадійно-безкінечним. Народ у салоні по черзі телефонує на роботу: просяться, вибачаються, обурюються. Телефоную і я. По той бік заступник директора відбувається жартом, мовляв, зустрічати як, із духовим оркестром чи з паляницею? Раджу взувати червоні чоботи. Поряд хтось бурчить «То у вас іще гарне начальство»…
І раптом: «Зупиніть, жінці погано»! Водій кричить, що зупинитися зараз не може, хтось хапається відкривати вікно, а потерпіла потихеньку зсувається донизу під ноги пасажирам. Розступитися нікуди. Піднімається ґвалт і водій таки спиняє маршрутку посеред дороги. Половина пасажирів звільняють салон, молоду жінку під руки-ноги виносять на свіже повітря. Хтось викликає швидку, але ж водій чекати її не може… Покинути дівчину в снігу на узбіччі теж ні з ким. Пощастило, поряд спинився поліцейський патруль. Народ «шаткується» в салон, рушаємо далі.
Обганяємо по черзі сім (!) нерухомих тролейбусів, більшість пасажирів яких уже розбрелися, лише дехто намагається «вхопити за колесо» хоч якийсь транспорт. Безуспішно.
Хтось жартує: ура, Половки закінчились.
Тим часом кондуктор припрошує потіснитися, бо на роботу треба всім. Уже майже дев’ята.
Жінка із бурульками на віях розповідає, як пішки проти вітру долала міст, на який не змогли виїхати дві фури. Вони й запечатали рух транспорту. Водій «верхньої» сміявся і розводив руками. Обминути цей затор змогли лише маленькі маршрутки та легковики.
– Одинадцята школа, виходять?
– Виходять!
Спостерігаємо зсередини, як потенційні пасажири від «Одинадцятої школи» набирають швидкість паралельно нашому руху. Після зупинки на місце кількох тих, хто вийшов, втискається кільканадцять «свіжоморожених» і засніжених. Шукають, куди поставити ноги. Сумки – хіба що на голови. Ніхто вже не свариться: об’єднані спільною метою побороти обставини. Навіть жартують. Коли поряд звільнилося місце, на пропозицію сісти, якщо кому погано, звучить: «Погано тим, хто в маршрутку не втиснувся». Хтось додає: «І тому, кого в поліцію здали»…
Народ обурюється – кудись поділися кільцеві автобуси: «У них же колеса великі!». Їх і справді мало хто бачив цього ранку.
Зупинка «Фарфоровий завод» – люди повідверталися спиною до вітру, уже ні за чим не ганяються, у безнадії проводжають маршрутку очима: «наші» тут не виходять.
Нарешті зупинка «ОЦЕВУМ». Триста метрів і я – на роботі. На годиннику – 9:30.
***
Родичка моєї колеги по телефону розповіла, що виїхати з Половків так і не змогла, тільки промерзла наскрізь. До неї (прямо на зупинку) зателефонували з роботи й дозволили повертатись додому – на цей день можна буде оформити відпустку за власний рахунок. А шкільна вчителька ще зранку розіслала у вайбері повідомлення, щоб дітей до школи по можливості не відправляли.
Згадую слова попутника з маршрутки: «Це ж перші сніги за увесь сезон… Боронь боже урагану, як в Америці, – усім капець»!
Ольга ЩЕГЛОВА
«Зоря Полтавщини»
Фото із сайту np.pl.ua