Зимові історії юних фантазерів

Зимові історії юних фантазерів

Минулого року читачі зорянського додатка «Порадниця» побували в гостях у зразкового художнього колективу гуртка літератури та публіцистики «Діалог» Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді. А нині дружні гуртківці під керівництвом своєї наставниці Яни ЛЕБІДЬ вирішили подарувати юній аудиторії нашої «Дитячої кімнати» свої твори-мініатюри про щедру на чудеса зиму.
Отож порадіємо разом за хлопчиків і дівчаток, які вчаться пізнавати таїну Слова й малювати епітетами та метафорами красу довколишнього світу.
***
Чарівниця-зима вкрила все навкруги білим, освіченим зоряним сяйвом снігом. Я стояла й раділа – сніжинкам, небу, деревам. Хоч на вулиці було холодно, але в душі – тепло. Дерева були схожими на ошатно вбраних у білі сукні панн.
Ставок заховався під лід, і на ньому виблискували зірочки, мінилися на сонці кумедні візерунки. Біля ставка полум’яніла калина. Горобчики та синиці виспівували веселих пісеньок. Це вони вітали і мене, і красуню-зиму.
Більше нікого поряд не було, але це не завадило мені вигадати для птахів цілу компанію друзів: білочку, яка дозбирує під ялиною шишки, лисичку, яка пильнує, куди заховався зайчик… Зимою фантазувати легко. Зимою від добрих фантазій тепло.

Марина ДОБРЕНЬКА, 10 років.

***
Я прокинулася раненько. Моєму котикові теж не хотілося спати. Він лагідно пригорнувся мені до коліна й озвався: «Няв-няв», що на людській мові означає: «Дай мені, моя люба дівчинко, їсти». Але ледве зайшли ми до кухні, як у вікно зазирнув такий білий, що аж сліпучий, день. Я виглянула надвір і побачила, що за ніч випали височенні сніги.
І сонце, і сніг так світили, що на очі мені набігали сльози. Я мерщій натягнула свою рожеву куртку, взула чобітки й за мить була вже на вулиці. Звісно, що кіт також не відстав.
Під ногами рипів сніг. З-за рогу будинку дихав-сопів вітерець. Якщо закрити очі, здавалося, що ти у казці. З дерев падали маленькі сніжинки. Це їх струшували балакучі сороки.
Я подивилася навкруги й ніяк не могла зрозуміти, куди подівся мій хвостатий пухнастик. Якби він не замуркав, так би і не знайшла. Він клубком качався в снігу і був схожий на біле опудало.
Повернувшись додому, я попила гарячий чай, а кіт посьорбав молочка, й разом ми солодко заснули. Пухнастик тулився до мого коліна і муркотів. Нам обом снилося продовження зимової прогулянки.

Марія МАЛЬЦЕВА, 10 років.

***
Я збирався до школи, як і щодня: вмивався, робив зарядку, одягався. Аж ось за сніданком сестра радісно вигукнула: «Дивись, дивись!» – і показала за вікно. Там був безкінечний сніг – він і лежав повсюди, і невпинно падав із неба.
До школи нас, як і звичайно, підвіз тато на авто. Ми побажали один одному гарного дня і поквапилися кожен у своїх справах.
Після уроків я вийшов з однокласниками на шкільне подвір’я, щоб погратися в сніжки. Чесно кажучи, мама просила не затримуватися, але це вивітрилося з моєї голови, як тільки біля вуха пролетіла перша кулька.
Було так весело, що я випадково влучив сніжкою товаришеві в обличчя. Тоді всі хлопці схопили мене й закинули в кучугуру. Ще й зверху обкидали сніжками. Ніхто ні на кого не ображався. Ми сміялися. Але коли я вибрався, то побачив, що відділити мене від снігу чи то, навпаки, сніг від мене, вже нереально. Довелося поквапитися додому.
Я ішов засніженою стежкою і дякував зимі за нові розваги, милувався засніженими деревами і зовсім не думав, що надворі вже п’ята година вечора.
Від мами мені добряче дісталося. Але тато не сварився і все зрозумів. Увечері я сподівався, що до ранку захворію, і всі мене будуть жаліти. Та нічого не вийшло. Наступного дня я збирався до школи й згадував про вчорашню пригоду, як про найкращий початок зими.

Єгор ДУДНИК, 12 років.

***
Сашко спокійно спав у своїй спаленці, а над сонним світом сніжило. Сніг сіявся, як з-під сита. Сипав і сипав. Світлішати стало зі сходом сонця.
Сніг сяяв, сліпуче світив, як сотні сонець-світил. Сашко зі своїм старим слухняним собакою Султаном стрибав у садку сніжними стежками.
Стомилися, спинилися, сіли спочити.
Ставало слизько. Садівник скрізь сипав сіллю. Сніг у садку ставав сивий, сірий, сумний, сутінковий. Сашко схопив сумку і сховався в сіни.
Сонце сідало слідом і світило світлом солодкого сну.

Артем КОНДРАШОВ, 11 років.

***
Грудень танув, а за вікнами яскраво світило сонце. Дерева стояли голі й понурі. На прогулянку можна було йти навіть без шапки, в легенькому пальтечку, джинсах та кросівках. Хтось цьому й радів: грайся на майданчику досхочу – все одно не замерзнеш. Але семирічна Катруся була майже в розпачі.
Справа в тім, що їй нещодавно подарували лижі. Новенькі! Рожеві! Як вона й хотіла – зі сніжно-білими палицями. То де ж вона мала прокладати свою омріяну лижню?
Катруся сиділа біля вікна і тихенько плакала. Батькам було шкода донечки. Тільки ж звідки взяти серед сльоти й постійної мжички для неї снігу?
Усе вирішив випадок. Якось увечері дівчинка увімкнула телевізор і прикипіла до екрана: там транслювали змагання лижників. Коли ж почалася реклама, всім охочим запропонували замовити… штучний сніг.
За кілька днів посилочка з чарівною продукцією уже стояла в Катрусиній кімнаті. Батьки збиралися разом із донькою йти на майданчик і «перевдягати» його в зимові шати.
Утім той день підготував їм іще один сюрприз. Не встигли Катрусині тато з мамою відкрити пакунок зі штучним снігом, як із неба посипався, полетів на невидимих крильцях сніг справжній – білий, тендітний. І батьки, і донька зачаровано спостерігали за граційним танком сніжинок та жартували, що зима не просто випередила їхні наміри – вона недвозначно натякнула, що зі снігом хазяйнуватиме тільки вона.

Поліна ТКАЧЕНКО, 11 років.

Поділися:
  • 21
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    21
    Shares

Добавить комментарий