Зінченки: незнищенне українське дерево життя

Зінченки: незнищенне українське дерево життя

У ці листопадові дні, позбавлені сонця, просякнуті тривожним виттям сирен і фронтовими новинами, Україна схиляється у глибокій скорботі, згадуючи своїх синів і доньок, скошених безжальною рукою штучного голоду, організованого на родючих українських чорноземах кремлівською зграєю більшовицьких людожерів на чолі з вусатим параноїком. Мільйони невинно убієнних, серед яких понад третину становили діти… Одначе слід пам’ятати, що, крім померлих, були ще й мільйони постраждалих, ті, кого не враховує статистика, хто дістав хронічні хвороби і помер передчасно, хто не зміг народити, хто проніс через усе життя генетичний страх і передав його дітям.

Демократичний світ справедливо означив Голодомор 1932–33 років геноцидом українського народу. Та з цим ніколи й нізащо не погодяться призвідники голоду – московські кати, заражені маніякальними ідеями бункерного діда, нинішні продовжувачі кривавих діянь своїх попередників. У сьогочасній російській війні проти України вони повторюють ті самі злочини: не маючи очевидної переваги в боях, убивають мирне населення, грабують, ґвалтують, катують, викрадають не тільки бібліотеки і пам’ятки культури, а й українських дітей, вивозять збіжжя, знищують інфраструктуру, прирікаючи сорокамільйонну націю на голодну й холодну зиму. Новий виток геноциду! Тільки й того, що скажений звір тепер уже до зубів озброєний новітньою зброєю.
Та, як бачимо, зуби ті періодично скрегочуть від безсилля: не очікували виродки з мокшанських боліт такої відсічі, такої мужності, такої ненависті, а також того, що Захід, хоч і з труднощами усвідомивши агресивну суть рашки, таки прийде нам на допомогу. Не діждуться кацапи повторення
33-го року! Наші Збройні сили – найкращі, наші воїни – наші герої, вони знають, що захищають.
У ці дні скорботи і оплакування жертв Голодомору-геноциду приходить глибше розуміння того, що відбувається нині. Того, що відбувалося в 1932–1933-му роках.

Неповний список кличе до роботи

Авторці цих рядків уже доводилося наголошувати на тому, що список померлих від голоду моїх земляків, уміщений в «Історії села Рашівки», скомпонований свого часу заслуженим учителем України Андрієм Боханом, вельми неповний: у ньому всього 44 особи, тоді як насправді жертв було набагато більше – понад тисячу. Немає в тому списку імен моїх рідних дядьків і тіток, синів і дочок моїх діда Марка і бабусі Софії, – Григорія, Івана, Поліни і Марії Кириченків, які назавжди зосталися дітьми. Немає дядьків моєї нещодавно померлої однокласниці Наді Чорби – Андрія та Петра Залізняків, які прожили на світі зовсім мало: один – два роки, а другий – усього пів року. Також бракує згадки про Никифора Павловича Бурбелу – батька рашівської орденоносної героїні соцпраці Меланії Сімінько. І ще про багатьох. Зокрема й про батьків та двох братів рашівчанки Ольги Сергіївни Темченко.
Безжальний час невпинно стирає інформацію з перших вуст про той страшний час. Ще трохи – і не буде вже кого розпитувати. Але, але… Багаторічне страждання має право на вияв. Невинні жертви волають про пам’ять, нагадують усім нам: забути не можна. Прощення немає. Залишмо вченим, історикам і демографам суперечки й дискусії про кількість жертв Голодомору. Було їх сім мільйонів чи десять? Завдання небайдужих людей – зробити жалобний список кожного українського села якомога правдивішим.

«Матінко, матінко наша, щось стоїть за ворітьми, чи не смертонька ваша?»

Липень знаменний для рашівської родини Темченків тим, що саме цього місяця, прозваного маківкою літа, в пору пишного розквіту природи, відзначає свій день народження берегиня роду Ольга Сергіїївна. Цьогорічного літа сільській довгожительці, найлагіднішій у світі мамі, бабусі і прабабусі, сповнилося 93. І хоч минуло вже сім років, як пішов у засвіти її коханий чоловік Андрій Борисович, зустрічає свій день народження вдова не на самоті, а в колі великої дружної родини, якою щедро й заслужено обдарувала її прихильна доля. Але так було не завжди. Ранок її життя починався трагічно.
З’явилася на світ дівчинка Оля на Йвана Купала – 7 липня 1929 року в багатодітній родині Зінченків – Сергія Гнатовича та Уляни Харитонівни (з роду Цілуйків), що мешкали на кутку, прозваному Горою. Окрім Ольги, в сім’ї було ще три старші сестри: Одарка, 1914 року народження; Софія, 1924 р. н.; Марія, 1927 р. н. Про дівчаток у народі кажуть, що вони менше хворіють і живучіші на відміну від хлопчиків. Родинна історія Зінченків це підтверджує: всупереч розкуркуленню, злодійським наскокам буксирників і голоду, що його принесли в колишнє козацьке містечко більшовицькі емісари, всі сестри вижили. Братам не поталанило: Ванько, 1913 р.н., згаснув немовлям (його понесли хрестити до храму, де маля смертельно застудилося); Василя хвороба скосила десь у 1930–1931-му; а Петрика (рік народження невідомий) і Мишка, 1932 р.н., поклав у домовину голод 33-го року. Як і обох їхніх батьків, Сергія та Уляну.

Голодна зима: благородство і ницість

У Зінченків буксирні бригади вигребли все їстівне до крихти, на горищі стояв захований глечик із останньою квасолею – забрали й те.
Сергій Гнатович у свої останні дні на цій землі уже не міг звестися на ноги, тільки повторював, що в степу лежить мертвий кінь, а йому так хочеться їсти: «Піду принесу м’яса».
Потрапивши під репресивну машину сталінського режиму, багатодітна родина потерпала від нестатків. «Батько віддав Одарку заміж без її згоди, у нових родичів було що їсти, – розповідає Ольга Сергіївна. – Сестра пожила в них трохи і зрозуміла, відкіля приходить достаток у цю сім’ю: її чоловік виявився не чистим на руку, обкрадав людей. Тож Одарка повернулася додому. Соня пішла доглядати дитину до Антона Назаровича Харченка. У них була корівчина. Мене, наймолодшу з сестер, батько ще до початку голоду віддав своєму бездітному рідному братові Василеві Гнатовичу. Він та його дружина Одарка Хомівна (з Нефортунів, двоюрідна сестра Сергія Івановича Нефортуни) стали моїми названими батьками. Ніколи ні разечку мене не скривдили, були добрі до мене й до моїх сестер. Коли наших кровних батьків не стало, Марію, – вона вижила, бо їла мерзлий буряк, – і Соню забрали в патронат. Їх у селі було кілька, дівчата мої перебували в тому, що стояв на початку Жукової…
Я жила на Стадниці, в дядька Василя. Буксирники-п’яниці приходили й до нього. Як на ту біду дядька саме не було вдома, пішов на базар. Стояв у хаті сундук із одежею – тоді ж її не було так багато, як тепер. Непрохані гості почали вигрібати із сундука все підряд. Тітка плаче, просить, показуючи на мене: «Та пожалійте хоч сиротиночку!» Один витягнув невелику білу хустину, обшиту мереживом, і жбурнув мені просто в лице. Потім вони продавали наш одяг на базарі, і були такі співчутливі люди, що купували його, щоб потім віддати нам… Уже після війни один із буксирників, Галушка (ім’я не пам’ятаю, теж на Горі жив), як напивався, просив у нас із Марією прощення»…
Так, із горем пополам, вижили голодні ангели – сестри Зінченко. Спасибі що вижили! Проте й пізніше довелося їм скуштувати лиха немало. У війну Марію послали вигонити худобу на схід, замінити її викликався Василь Гнатович, але в дорозі занедужав, геть охлялий мусив повернутися з-під Охтирки. Софію загнали рити окопи, а потім вивезли в Німеччину. Одарка шукала сподіваного щастя на Донбасі, але так його й не знайшла. А Ольга після закінчення восьмого класу 1946 року вступила до кооперативно-торгової школи в Полтаві. Там учням видавали пайок, стипендію і квартирні. Тож голод 1946–1947 років, не такий страшний, як у 33-му, пощадив майбутніх кооператорів, а серед них – і нашу героїню. Та досі Ольга Сергіїївна не може стерти з пам’яті одну картину, яка її глибоко вразила: «Іду я вулицею Полтави, а назустріч жінка веде хлопчика, дитина вся у виразках, хитається. Кажу їй: «Може, візьміть його на руки, понесіть хоч трішки, він же впаде скоро». А вона: «Це не моя дитина, щодня підбираємо їх на станції, голодних і покинутих».

Не хлібом єдиним

Життя брало своє. Одарка, випивши чашу лиха на Донбасі, знову прибилася до рідного берега, де її прийняли в дядькову сім’ю. Три молодші сестри зустріли своїх суджених. І всіх трьох віддавав заміж добросердий Василь Гнатович. Софія вийшла за Віктора Натрусного в Гадяч (пізніше Натрусні переїхали до Полтави). Марія побралася із лисівським парубком Федором Горобцем. Ольга взяла шлюб із Борисом Андрійовичем Темченком із сусідніх Харківців.
Спершу молоде подружжя мешкало в Ольжиного названого батька. Пізніше Темченки побудували хату в центрі села, однак продовжували допомагати Василеві Гнатовичу по господарству до самої його смерті, а після неї – овдовілій тітці. «Дід Василь замінив батька не тільки тьоті Олі. Він був центром усієї великої рідні. Як тільки празник який надходив, всі обов’язково збиралися в нього. Чи на літо з’їжджалися. Завжди були для внуків торби насіння насушені. І по рубчику приготовано. Він мріяв, щоб я навчився столярувати, а мене до техніки тягнуло. Помер дід у січні 1972 року», – згадує Олексій Горобець, Маріїн син, рідний племінник тьоті Олі.
Ольга Сергіївна з часом стала матір’ю трьох дітей: Наталка народилася 1955 року, Сергій – 1965-го, Галя – 1966-го. Яке то незрівнянне щастя – зростати в сім’ї, де панують злагода й любов! Де батьки привчають дітей до праці не самими словами-наказами, що їх малеча зазвичай пропускає повз вуха, а насамперед власним прикладом. Досвідчений водій Андрій Борисович тривалий час працював у Рашівській середній школі майстром із водіння автомобіля: навчав школярів водити і обслуговувати техніку. Учні його шанували, колеги-вчителі поважали. І було за що. Ольга Сергіївна свій головний робочий стаж заробила в сільповській бухгалтерії. А ще вона – завзята вишивальниця. Перші стіжки показала їй названа мати, навіть не здогадуючись, що вишивання стане улюбленим Олиним заняттям на всеньке життя. Скільки ж бо краси народилося під її невтомними руками: сорочки дитячі, чоловічі й жіночі, рушники й серветки, вишиті картини (жар-птиця, бузок), подушки. Солодкий сон приходить до всіх онуків і правнуків на вишитих бабусею подушках…
Одна із внучок, Наталчина донька Оленка, навіть уклала саморобну збірку – фотознімки бабусиних робіт, в єдиному примірнику. Безцінний експонат родинних скарбів! Є серед тих вишиванок одна дивовижа: родове дерево Зінченків-Темченків. Осьдечки через клятий мор обірвалася ниточка Сергієвого та Уляниного, Михасикового й Петрикового життя, а ось зеленіє-розвивається Ольжина: сім онуків, 12 правнуків – це вам не абищо. Нема переводу українському роду! І жоден агресор, охоплений ненавистю до України, не зможе цьому завадити.

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:

Добавить комментарий