Знайдені гроші щастя не приносять

Виходячи зранку з під’їзду свого будинку, я побачила на доріжці купюру 20 гривень. Зелененький папірець виділявся на білому березневому сніжку. Взагалі-то знаю, що гроші піднімати – не до добра. Але ж зайвими ніколи не будуть. Вирішила: ризикну і візьму.
Знаю таку прикмету: знайдене треба швидко витратити. А частину бажано пожертвувати нужденним. Так і зроблю!
Біля входу в супермаркет тупцювалася чорнява тітка.
– Щастя вам, здоров’я, допоможіть на операцію, – скоромовкою бурмотіла жебрачка, простягаючи руку.
Подумала було віддати купюру їй, але пожаліла. Навіщо дармоїдці цілих двадцять гривень? Досить і двох. Куплю якихось смачненьких дрібничок на обід, а здачу, так і бути, відстебну. Хоча не на лікарню збирає, а на пляшку.
Поки ходила по магазину, прохачка зникла.
– Хлопчику три роки, він потребує вашої допомоги! – вигукувала біля дверей дівчина в жовтій майці з написом “волонтер”, що тримала в руках прозорий ящик для грошей. Я задумалася – давати чи ні? Справді пожертвування підуть хворій дитині? Поки міркувала, віталася з сусідкою, що йшла поруч, – дівчина кудись відійшла. Так я і не опустила гроші в скриньку.
До зупинки транспорту треба було пройти повз базарчик. На запльованому тротуарі на колінах стояла, підстеливши картонку, згорблена бабуся. Біля неї – порожня мисочка.
Ось куди потрібно опустити знайдену купюру! Шкода стареньку. Почала вже пригальмовувати біля неї, а тут хлопець, що пробігав мимо, на ходу сказав:
– Не давайте їм нічого! Це не жебраки і не каліки, у них тут мафія, для господарів гроші випрошують.
Бабуся не була схожа на мафіозі, але моя рука застигла на півдорозі до кишені. І я пішла далі.
Ось так і вийшло, що моїм добрим намірам не судилося збутися. На благодійність знайдені гроші не пішли.
Решту з розміняної двадцятки віддала за проїзд у маршрутці. Тобто витратила знахідку на себе. А дарма! Одразу почалися неприємності.
Мотор мікроавтобуса зачхав і заглух. Машина простояла 10 хвилин. Причому в такому місці, що чекати іншого транспорту або добиратися пішки, сенсу не було. Швидше все одно б не вийшло.
– Ну і погань роблять, – водій в серцях стукнув ногою по колесу таратайки. Подзвонив комусь, прийшла інша машина. Але на роботу я трохи запізнилася. І нарвалася на начальницю.
– Оштрафую! – сердито мовила вона. Видно, щойно отримала “наганяй” від директора.
– За що? – забурмотіла я, виправдовуючись. – Автобус зламався, я ж не винна.
– За порушення трудової дисципліни. На 25 гривень!
Ну ось, знайшла двадцятку, а втратила більше.
День на роботі видався важким. Повертаючись увечері додому без настрою, зламала каблук чобітка. Спіткнулася на вибоїні. Та ще й слизько. Впала…
Накульгуючи, повільно “повзла” до під’їзду, сердита й похмура.
“Це все через чужі гроші. Не треба було їх брати, чи хоча б не витрачати все”, – думала я. Довгий і неприємний день закінчився ще однією халепою – перегоріла лампочка у ванній. Запасної, як на гріх, не було. Довелося митися в темряві, підсвічуючи ліхтариком.
“Ні за що більше не буду піднімати чуже, нехай хоч і сто гривень”, – вирішила я твердо. Буває ж, що купюри залишають навмисне, “наговоривши” на них свої неприємності, щоб перейшли на тих, хто підбере.
Правильно колись вчила бабуся: “Дали тобі випадково зайву здачу, завжди поверни, продавець – теж людина, може помилитися. Потім йому зі своєї зарплати віддавати. Може, й тобі доведеться за прилавком стояти і свої гроші до виручки додавати, – вчила мене, школярку, стара жінка. – Скажи затурканій бідоласі: “Ви помилилися, візьміть назад, мені чужого не треба”. І з землі грошей не підбирай. Легко прийшло – легко піде. І щастя не принесе. А ось якщо повернути, то прийде удача”.
Наступного дня переконалася в правоті родички.
Була субота, і я зібралася поповнити запаси продуктів. Якраз з’явилися перші овочі, хотілося чогось свіженького. Стала в невелику чергу до павільйончика.
Торгувала худенька дівчина, не схожа на базарну публіку. Мабуть, новенька. Все робила повільно. Важила довго. Покупці вередували. Тому банани не такі, тому яблуко поміняй, тому на двадцятку грибів зваж, іншому редиски ледь не поштучно наклади… Бідолашна кидалася на всі боки, нічого не встигала.
Зваживши кілька огірків, вона взяла у мене п’ятдесят гривень, відволіклася, відповідаючи якійсь настирливій тітці, і… віддала назад
50-гривневу купюру і ще десятку.
Відходячи від прилавка із затиснутими в руці асигнаціями, я відразу нічого не зрозуміла. Потім дійшло – продавець вирішила, що я дала їй сто гривень.
Спокуса залишити дармові гроші була велика. Та згадала вчорашні негаразди, бабусині поради. Ні – поверну!
– Дівчино, ви мені здачу неправильно дали, – простягнула їй 60 гривень. – Я вам п’ятдесят давала, не сто.
– Ой! І правда, я порахувала, як з сотні, – миттю зметикувала та. – Спасибі вам, дівчина, миленька, свої гроші б довелося покласти. А я тільки третій день працюю.
Я посміхнулася – ну ось, добру справу зробила. І в тому, що це новачок, не помилилася. Гордо покинула чергу. На мене здивовано поглядали жінки – мовляв, дурна, чесна тут знайшлася, пощастило тобі, так забери зайве…
Тільки-но повернула чуже, як мені стало щастити!
Скупилася дуже вдало. Повертаючись з ринкових рядів, знову підійшла до тієї худенької. Прилавок спорожнів – розпродалась. Посміхнулася мені, наче старій знайомій.
– Ти перша, хто мені гроші повернув. Я колись працювала продавцем, потім покинула, зараз знову пробую, – довірливо заговорила вона. – Всі тільки радіють, якщо помилюся, а у них прибуде… Тебе як звати?
– Таня, – відрекомендувалася я.
– І мене! Тезки ми, – зраділа нова приятелька. – Приходь, все завжди свіже. Хочеш, я тобі залишати буду що треба?..
– Усе буває, – підтримала я розмову. – Чого гріха таїти, ваш брат торговець теж обрахувати старається.
– Це не ми, – зітхнула Таня, – господарі. Якщо навар зверху набіжить, я віддаю, головне самій в боржниках не залишитися. Колишній хазяйці тиждень безплатно відробляла, вона на мене нестачу повісила. Не віддай ти мені сьогодні гроші, і ця б причепилася. Дякую тобі.
– Та не варто, проїхали… Чужих грошей брати не треба, я тепер точно знаю.
На душі стало легко.
Принесла покупки і була приємно здивована: в домі полагодили ліфт, який два тижні не працював. Майстри прийшли, незважаючи на суботу. Вирішила в місто проїхатись – автобус підійшов, щойно я порівнялася із зупинкою. Не чекала ні хвилини. І не ламався! Тож мені сьогодні щастить…

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий