«Це на віки, таке глибоке слово, читаю не вперше, дуже зворушливе, торкає аж до самої глибини душі. Дякую вам, Владико». «Ваше слово пробуджує душу і серце в надії на краще!». «Глибокі слова, які не дають зчерствіти серцю і душі. Пишіть. Читаємо». «Ви тепер мій улюблений письменнник! Хочеться Ваші твори читати по декілька разів. Я передала мамі Вашу книгу, вона теж зачитується нею. А мамі 85 років. Так що сила Вашого слова дуже велика…»
Цитуємо лише кілька рядків із численних відгуків на літературні публікації архієпископа Афанасія (Володимира Шкурупія) у «Фейсбуці». Там його діалог із читачами триває постійно. Відгукнувся він і на наше прохання – тож і читачі «Іванової гори» мають змогу заглянути в творчу майстерню письменника…
«Жива душа»
Уривок з нового роману
Коли мама померла, то перші місяці він був наче оціпенілий, горе скувало всього: і рухи, і почуття, і мислення. Коли до нього говорили, то він щось відповідав, але що, одразу ж і забував. А потім з’явилося неприємне тремтіння всередині, особливо в животі, і з’являвся страх. Іноді цей страх ставав панічним, заповняв його всього, й він відчував неминучість власної загибелі. Від чого саме, він не знав і не думав про це. Просто страх навівав таке відчуття, й він не міг від нього звільнитися. Страх і раніше навідувався до його свідомості, але поряд була мама і розраювала, коли він не витримував і жалівся їй, що тривога не дає спокою, бо йому здається, що з ним щось станеться недобре, що його зіб’є машина, або раптово зупиниться серце, чи тяжко захворіє й помре, або станеться якась страшна оказія, а він того не хоче й боїться.
Він майже нікуди не виходив із хати, хіба що іноді просив сусідку купити хліба. Їв мало, те, що було вдома, – смажив чи варив у кожушках картоплю, на городі достигали помідори й огірки і всяка зелень, яку ще навесні сіяла мама, а він їй допомагав, але вже полов від бур’янів сам, бо вона злягла в ліжко. Тим і обходився.
Вулиця гнітила його, і він зачинявся в хаті, а за її вікнами їздили автомобілі, ходили люди, старші й молодші, бігали діти, весело сміялися, а його серце від того сміху стискалося й тріпотіло, наче хотіло вирватися з грудей і полетіти слідом за мамою у той світ, звідки вже не повертаються, а залишаються назавжди. Він хотів її бачити, хотів відчувати її руку на своїй голові, слухати її тихий голос, що наче вуркіт горлиці, яка гніздувала на вишні в їхньому дворі, заходити до неї в бібліотеку, знаючи, що саме вона панує над всесвітом реальних і вигаданих життів і подій, що жили своїм життя у кожній книжці, наче на окремій планеті.
І тут він уперше за всі роки, що жив у хаті, зустрівся з поглядом Ісуса на іконі, що висіла між лутками двох вікон вітальні й на яку він ніколи не звертав уваги, хіба що коли мельком ковзав поглядом, але той погляд не викликав ні думок, ні відчуттів. А поряд – Богородиця, Його Мати, дивилася на нього таким лагідним поглядом, наче мама, як ще була живою й голубила його, коли він прибігав додому кимось ображений чи побитий хлопцями. Вона його обіймала, втішала ласкавими словами й дивилася прямо в очі. В її погляді було стільки любові й лагідності, що біль затихав, а образа розчинялася, наче її й не було. Ось так зараз на нього дивилася й Божа Мати з ікони, її погляд проникав у саму душу й розливався в ній спокоєм і умиротворенням. Пекучий кім’ях підкотився до горла, здавив, перепинивши подих, і він заплакав. Плакав невтішно, розтирав сльози долонями по обличчю, схлипував і відчував таку гіркоту, що йому аж до болю занудило.
Виплакавшись, він утер остатки сліз із лиця й подивився на ікону поряд, зустрівшись із великими й прекрасними очима Ісуса. Він стояв перед ним, наче школярик, який зробив якусь шкоду, перед строгим учителем. Але диво – він Його не боявся, не було ні крапелини страху, а лиш Його очі, які зайняли увесь простір перед ним. Лише очі темні й глибокі, й він ніби опинився у їхній глибині, наче в синьому небі передрання. І це так його вразило, що по тілу пробігло легке тремтіння, яке змінилося чи то захопленням, чи то страхом, який вперше не викликав тривоги, а дав якусь поки що незрозумілу для нього надію і впевненість, у якій йому ще треба розібратися.
А ще в очах Бога він яскраво побачив дорогу, на якій лежало більше й менше каміння, стирчали якісь колючки, й на тій дорозі він побачив себе. В кінці дороги сяяло світло і стояв молодий чоловік у білих шатах, русяве волосся, наче покрите позолотою, хвилями спадало йому на плечі, а очі… Ті ж самі очі, які дивилися на нього щойно з ікони. То був Бог! Йому відкрився Бог! Стояв, тримаючи у лівій руці палицю, на плечах лежало біле овеча, а правою Він манив його до Себе. І йому захотілося розчинитися в тому новому світі, де жив той чарівний молодий чоловік, і опинитися на Його плечах замість того овечати.
Він ще не усвідомлював того, яке місце Бог посяде в його серці, але те, що Він уже в ньому, що заповнив увесь простір серця, він не сумнівався, бо це видіння й відчуття, яке захопило всю його уяву, заволоділо ним усім, не було чимось мимовільним, а готувалося, очевидно, останніми роками, а особливо в цей останній місяць маминої хвороби. Вона роз’їдала маму зсередини безжально й зупинити її вже було неможливо. Лікарі в обласній лікарні тільки розвели руками, мовляв, пізно звернулися.
І той легенький порух у його серці, наче весняний вітерець, що було став вряди-годи до нього торкатися, але ще не пробуджував свідомості, як сполохана пострілом птаха, відлетів і вже не повертався. Але слід по собі лишив. І, мабуть, по цьому сліду й рухалися всі його переживання, біль, розпач, зневіра, наповнюючи серце, бо іноді ні-ні та й промайне в голові думка: «Чому Бог допускає страждання? Чому Він забирає у мене маму?» З’являвся навіть гнів: «Нема Його, нема!»
Та ці думки були якісь полохливі, нетривкі й не залишалися надовго у свідомості, а одразу десь дівалися, розсіювалися, кудись зникали, але, мабуть, недалеко, перебуваючи десь поблизу. Вони насувалися, як ультрамаринова, аж до чорноти, грозова хмара, яку розтинали блискавиці на багато шматків і ткали з неї дощове передгроззя, яке, врешті, виливалося живодайним дощем на все живе на землі, даючи йому силу.
Проходило трішки часу, й вони з’являлися знову, але якимсь чуттям він вловлював і щось інше, що не давало зосереджуватися на них, розбурхувати до палахкотливого багаття, яке б лише обпалило його самого, а може, й спекло на вуглину душу. І, мабуть, оте інше, що стояло біля дверей його серця й очікувало, коли він їх відкриє і впустить до себе, притягло його погляд до ікон між лутками вікон, і він зустрівся очі в очі з Ним і побачив дорогу. Свою дорогу! Він ще смутно уявляв собі смисл того видіння, але вже десь на денці свідомості починало розвиднюватися й світати. І його спрагла душа потяглася до світання в очікуванні зустрічі з сонцем.
Володимир ШКУРУПІЙ,
архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ, член Національної спілки письменників України.