Знак української свободи

Великий Державний Герб УНР за проектом Василя Кричевського.

Знак української свободи

Урочиста академія, присвячена сторіччю створення Василем Кричевським ескізів національного герба України та перших українських банкнотів, зібрала в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному знаних істориків із Києва, численних гостей із Полтави, а також місцевих школярів. Власне юні того дня дуже поталанило. Опинившись у чудесному музейному будинку Кричевського-Лебіщака вперше, авторитетні кияни були в настільки піднесеному настрої, що їхні розлогі, деталізовані виступи перед мікрофоном не нагадували ні параграфів з історії, ні університетських лекцій. Тривало те рідкісне спілкування, яке здатне багато перевернути у свідомості звичайного слухача, бо коли тобі розповідають про свій предмет досліджень із такою любов’ю, не полюбити його навзаєм неможливо.

Геніальна ідея

То була неймовірна дискусія – і за творчою напругою, і за кількістю непересічних учасників, і за обставинами воєнно-політичної ситуації на теренах молодої УНР: під натиском наступу більшовиків українським урядовцям доводилося засідати в буквальному розумінні у вагонах. Але герб державі був необхіден, як повітря, – він мав бути на урядових і дипломатичних документах, на печатках, на грошових знаках та власне на паспортах громадян, які, зауважте, справді були. «Він потрібен був для самого функціонування держави!» – каже заступник головного редактора видавництва «Родовід», керівник видавничого проекту зі створення альбому-монографії «Наш герб» Богдан Завітій.
По щирості, дуже шкода, що межі газетної публікації не дозволяють відобразити захоплюючу, повну інтриг і «родзинок» розповідь пана Богдана про «гербові» суперечки й полеміки сторічної давнини. Може, Архістратиг Михаїл? А чому не Галицький лев? Чому не Козак із мушкетом, який був гербом Гетьманщини в ХVІІ–ХVІІІ століттях? За кожним із цих варіантів були авторитетні прихильники з історично обґрунтованими позиціями. Але цікаво, що палко дискутували не тільки солідні вчені мужі, а й вчорашнє студентство у військових строях. Українські січові стрільці (талановита університетська молодь) навіть на фронтах Першої світової не втрачали інтересу до затягнутої в часі дискусії, запальним молодим стрільцям вривався терпець – і народжувались нові варіанти герба соборної України.

Знак української свободи
Урочистості в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному.

Поки полеміка тривала, і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат (виконавчий орган УЦР) користувалися скромними печатками з написами без гербового зображення. Скликані з ініціативи урядовців художники, науковці мізкували з осені 1917-го (проголошення незалежності Четвертим Універсалом 22 січня 1918 року було ще попереду), але з остаточним варіантом не складалося. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський наполягав, щоб у нової держави й державний символ був новим. Серед його варіантів – золота літера У на щиті; золоті зірки за кількістю українських земель; золотий плуг на синьому тлі…
«Пишучи під час цієї полеміки статті, Михайло Грушевський щоразу робить посилання для читачів на свою «Ілюстровану історію України». А це був бестселер, з 1911 року вона витримала купу перевидань. Це був зразок іконографії. Отже, розмірковуючи, що можна було би використати такий собі знак неясного значення, щось на зразок тризубця, який є на монетах Володимира Великого, він радить шукати його зображення на сторінках своєї книги. І оце й стало першим поштовхом звернути пильнішу увагу на зображення, яке ми сьогодні й не сприймаємо інакше, як Державний Герб України», – каже Богдан Завітій.
І додає, що не гоже нам забувати й про те, що монети ці походять зі скарбу, знайденого 1852 року на хуторі під Ніжином, коли селянин орав ниву: «Зараз левова частина цих монет Київської Русі знаходиться в «Ермітажі». Найзнаковіша для нас – специфічна, вона має ваду карбування – невеличкий отвір. Саме з цієї монети всі будуть змальовувати тризуб, коли створюватимуть його графічне зображення. І мені вдалося її знайти. У «нетрях» «Ермітажу». Замовити її якісну копію. На різних монетах Володимира Великого тризуб мав різні форми. Добре відомі нам сьогодні й пропорції, й «плетінка», взяті саме з тієї специфічної монети».
12 березня 1918 року, вже після того, як 25 лютого знак княжої держави Володимира святого було затверджено гербом УНР, Михайло Грушевський звертається до одного з найавторитетніших українських художників, свого доброго товариша, який ілюстрував велику кількість його видань, Василя Кричевського з проханням про створення графічного зображення. А вже 22 березня Василь Георгійович приходить на засідання Центральної Ради із 4 малюнками. І… ні, сказати, що на цьому в дискусіях про український герб було поставлено крапку, не вийде. Надалі в нашій геральдичній історії – нескінченна вервечка знаків запитань, які й по сей день не дають спокою дослідникам. Разом із тим це зовсім не суперечить словам, якими пан Завітій підсумував свій виступ: «Звернення до тризуба було геніальною ідеєю. Ми маємо один із найкрасивіших і найоригінальніших гербів з усіх країн світу».

За крок до великих відкриттів

Тему, присвячену іконографічним типам тризуба на печатках 1917– 1921 років, старший науковий співробітник Інституту історії України Юрій Савчук проілюстрував на матеріалах виставки «Українське коло: до сторіччя визвольних змагань», яка нещодавно відбулася в Києві. За його словами, в науковців, які досліджують сьогодні «ниву» цього непростого періоду нашої історії, чимало відкриттів ще попереду: «Нині ми маємо таку ситуацію, що пам’яток того часу, пам’яток із символікою, надзвичайно мало залучено до наукового обігу. Тобто поява того чи іншого предмета може, як то кажуть, «продзвонити» цілий напрямок нових наукових досліджень, може принести абсолютно нові концепції, погляди, трактування».
Для більшого розуміння ситуації Юрій Савчук пропонує замислитися справді над вражаючими цифрами: в Україні в понад 500 музеях державної та комунальної власності налічується близько 12 мільйонів одиниць зберігання, але печаток 1917-1921 років на весь цей огром пам’яток – лише близько одного десятка. «Більшість таких раритетів зосереджено в приватних колекціях, як в Україні, так і закордоном, – продовжує історик. – І на сьогодні вони тільки починають вводитися в науковий обіг. На нашій виставці в Києві, на урочистому відкритті, представляючи печатку УНР за ескізом авторства Василя Кричевського, ми говорили, що рівно сто років минуло від часу її створення, затвердження і до першої експозиції. Безумовно, вона містить у собі багато таємниць. На самій виставці нам здавалося, що це неймовірна подія, що в це важко й повірити, й надати належні наукові докази та обґрунтування. Але вже після того, як виставка завершилася, несподівано знайшовся доти невідомий відтиск цієї печатки».Й емоціями, й науковим інтересом ці слова Юрія Савчука повністю перегукуються зі словами Богдана Завітія, який розповів, що позаторік було розвінчано думку про те, що Василь Кричевський виконав тільки чорно-білі графічні зображення герба-тризуба. Випадкова знахідка виринула у вигляді плакату 1918 року, надрукованого типографським способом. Яким накладом він був виданий, звісно, невідомо. Чи вціліли ще хоча б кілька екземплярів – так само. Але єдиний наразі виявлений кольоровий «сюрприз» із минулого зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
Для більшого розуміння ситуації Юрій Савчук пропонує замислитися справді над вражаючими цифрами: в Україні в понад 500 музеях державної та комунальної власності налічується близько 12 мільйонів одиниць зберігання, але печаток 1917–1921 років на весь цей огром пам’яток – лише близько одного десятка. «Більшість таких раритетів зосереджено в приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном, – продовжує історик. – І на сьогодні вони тільки починають вводитися в науковий обіг. На нашій виставці в Києві, на урочистому відкритті, представляючи печатку УНР за ескізом авторства Василя Кричевського, ми говорили, що рівно сто років минуло від часу її створення, затвердження і до першої експозиції. Безумовно, вона містить у собі багато таємниць. На самій виставці нам здавалося, що це неймовірна подія, що в це важко й повірити, й надати належні наукові докази та обґрунтування. Але вже після того, як виставка завершилася, несподівано знайшовся доти невідомий відтиск цієї печатки».
Й емоціями, й науковим інтересом ці слова Юрія Савчука повністю перегукуються зі словами Богдана Завітія, який розповів, що позаторік було розвінчано думку про те, що Василь Кричевський виконав тільки чорно-білі графічні зображення герба-тризуба. Випадкова знахідка виринула у вигляді плаката 1918 року, надрукованого типографським способом. Яким накладом він був виданий, звісно, невідомо. Чи вціліли ще хоча б кілька екземплярів – так само. Але єдиний наразі виявлений кольоровий «сюрприз» із минулого зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

«Стиль» визвольної боротьби

Доктор історичних наук, відомий дослідник із проблем історії культури та політичної думки, відповідальний секретар редколегії 50-томного видання творів Михайла Грушевського та 25-томного видання спадщини В’ячеслава Липинського Ігор Гирич розпочав своє спілкування з аудиторією із узагальнення постаті Василя Кричевського: «Сьогодні вже сказано, що він був і художником, і архітектором, і декоратором, і музейником, і кіномитцем… Але що всі ці іпостасі поєднує? Творення українського національного стилю. У кожній із царин. Власне Кричевський був титаном українського національного відродження. І в цьому він унікальний».
Щоб збагнути цю унікальність, дослідник закликає дивитися на постать Василя Кричевського ширше, в контексті розвитку всієї європейської, східноєвропейської історії визволення націй. На переконання Ігоря Гирича, замало бачити в Кричевському лише творця національного модерну, національного стилю. У багатьох європейських країнах цей стиль був ознакою готовності нації до здобуття своєї незалежності. За кордоном (Польща, Латвія) архітектуру в стилі модерну митцям замовляли багаті люди, на її національне забарвлення був попит. Вона була тією «філософією», тією «суспільною думкою», яка пробуджувала націю до творення своєї держави. Кричевському випала інша місія, він будував український національний модерн попри те, що запиту на цю філософію у великих зросійщених містах практично не було. «Він розробляв усі ці національні моменти не просто так, а тому, що був частиною української спільноти, української громади», – наголосив дослідник.

Тисячолітня вісь української історії

Завершити цю публікацію, неспівмірно коротеньку на тлі всіх цікавих, нерядових, не щодень доступних для звичайного обивателя виступів науковців, найлогічніше відповіддю на порушене на початку питання «Чому на нашому гербі не «Козак із мушкетом», не «Галицький лев», не Архангел Михаїл?»…
«Та тому, що тризуб – це перша українська державність. Тризуб – це Володимир Великий, – каже Ігор Гирич. – Тобто Михайло Грушевський відразу ж проводив тисячолітню вісь української історії. А чому так? Тому що коли візьмемо герб Російської імперії, то двоголового орла вона позичила у Візантії 1453 року, коли та пала. Власне тризуб навіть по датах старший на 500 років. Володимировим тризубом і Грушевський, і Кричевський вибивали «грунт з-під ніг» великодержавної російської ідеології, яка твердила, що державність в Україні починається з Росії…»
***
Після урочистої академії усіх запросили на виставку з незвичайними експонатами – першими українськими грошовими знаками доби визвольних змагань із найбагатшої на Полтавщині колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Окремо можна було оглянути експозицію архівних матеріалів голови спеціальної Комісії з розробки перших українських банкнотів (1918), технолога-кераміста Василя Мазуренка.
Надалі гості дружно попрямували до встановленого в музеї родини Кричевських величезного паперового екрана, щоб долучитися до цікавої акції – власноруч поставити на ньому печатку зі знаком нашої свободи, любові до Батьківщини й шани до її історії.
(В одному з наступних номерів «Зорі Полтавщини» читачі зможуть познайомитися зі ще однією цікавою учасницею урочистої академії, завідувачкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ) Світланою Паньковою).

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:

Добавить комментарий