Нещодавно зустрів свій дуже поважний ювілей житель села Прогрес Червоноквітівської сільської ради Кобеляцького району Петро Прокопович Кущ: ювіляру виповнилося 100 років!
Для світу 100 років – крихта у просторі часу, для людини – майже вічність. Доля посилала різні життєві випробування, але ювіляр зберіг у своєму серці оптимізм, велику жагу до життя.
Петрик був сьомою дитиною в сім’ї і, що цікаво, мав шестеро сестричок. Його батькові, на жаль, випало не-довго радіти тому, що в сім’ї з’явився продовжувач роду: коли сину було три роки, його не стало. Тож Петро Прокопович практично не пам’ятає батька. Усі сестри, як кажуть, довго ряст топтали. Найстарша дожила до 95 років, в інших життєвий шлях закінчився в межах 90 років. А його Бог наділив довгим життєвим шляхом, хоч і досить непростим.
У школу ходив у Великі Солонці Новосанжарського району. Села були розкидані на великі відстані одне від одного, та й було в них менше десятка хат. За будь-якої погоди діти йшли пішки, прогулювати заняття – такого і на думку не спадало. Шкільна наука обмежилася шістьма класами.
Далі – робота в колгоспі. Що доручали, те й робив. Взимку в основному їздили в степ, вантажили на підводи солому. Зими тоді були справжні: снігу багато, морози великі… У 1939 році стали переселяти з маленьких сіл, заселяти Прогрес повулично. Петрові Кущу теж довелося розбирати хату, в якій жили, використовувати матеріали на будівництво нової оселі.
– Але й однієї ночі не переночував у тім будинку: призвали в армію. За рідних був спокійний: у мами, з якою залишилися дві доньки (інші вже мали свої сім’ї, жили окремо), були надійний дах над головою і нормальні умови для життя.
Служити випало у Грузії – красива країна з особливою архітектурою і прекрасними людьми. Але через 11 місяців цю красу затьмарила звістка: війна. Серце матері не витримало хвилювань за сина. А він не зміг провести її в останню путь…
З місця служби військових відправили ешелонами: одних – на Ленінград, інших – на Москву. Серед останніх був і наш земляк. Служив у зенітно-ракетному полку зв’язківцем-зенітником, усував пошкодження кабелю (дуже часто під обстрілами), виконував інші бойові завдання…
Про події в рідному селі знав із листів, які надсилали сестри. Коли німці відступали у вересні 1943 року, в центрі села спалили кілька хат. Інших не встигли: наші війська швидко наступали. Уціліла й хата, яку збудував Петро Кущ.
Навесні 1947-го, через довгих сім років, він повернувся до рідного дому. За службу нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, «За відвагу», Червоної Зірки, багатьма медалями. Сестри на той час були заміжніми, мали де жити, тож традицію не порушили: в батьківській оселі залишився найменший син. А в листопаді грали весільні музики: Петро Прокопович узяв за дружину дівчину з сусідніх Солонців, з якою разом ходили в школу.
– Рано в тому році захолодало. У Солонці, де розписувались у сільській раді, їздили кіньми на санях, бо вже лежав сніг, – переповідає історію одруження своїх батьків син Сергій, який теж традиції не порушив: як найменший у сім’ї мешкає на батьківській садибі, де вистачило місця ще для одного будинку. Петро Кущ живе в тому будинку, який сам збудував.
Звісно, найбільш радісними моментами для нього й дружини Надії Самійлівни були народження дітей. У 1948 році на світ з’явився первісток Микола. Через два роки він уже мав братика Володимира. У 1954 році Бог послав ще одного сина – Бориса, а в 1963-му в сім’ї народилися двійнята – Тетяна і Сергій. Трудова біографія господаря сім’ї пов’язана з місцевим колгоспом: спочатку в Прогресі самостійно господарювали, потім об’єднались у колгосп імені Чапаєва. Працював на молотарці, техніком зі штучного запліднення корів, бригадиром рільничої і комплексної бригад. У селі людей було багато, кілька ланок пололи буряки, городину, вирощували високі врожаї. Городніх культур (капусти, помідорів, цибулі, огірків) вистачало для їдальні, а лишки здавали на заготпункт у Білики. Дружина Надія Самійлівна працювала на різних роботах, а на фермі, де заробітки були невеликі, а робота важка, часто траплялося, що не було кому групу подоїти, тоді Петро Прокопович просив дружину виручити. І вона виручала: на велосипед – і на ферму. Поверталася – бралась за домашню роботу: чоловіку й п’ятьом діткам потрібні були її увага й турбота
Син Сергій про своє дитинство розповідає так:
– У кожного з нас були свої обов’язки. Сестричка Таня в основному мамі на кухні допомагала, а ми, хлопці, – гуси пасли, курник чистили, корову з пастівника приганяли, траву кролям рвали. По-всякому було: і слухались, траплялося, що й бешкетували… Нам би в м’яча пограти чи на велосипеді покататись. Тоді мама бралася за наше виховання, а голос у неї командний був, далеко було чути. Приїжджав тато з роботи й запитував: «Надю, а що тут було? Тебе аж у бригаді чули». «Та вже нічого», – відповідала, бо після її виховання ми вже все переробили…
– Одного разу, – продовжує Сергій Петрович, – пройшов дощ, ми почали грати в футбол і поставили не один відбиток м’ячем на недавно побіленому сараї. Уявіть, коли все те побачила мама, нам не влетіло: тато все взяв на себе, мовляв, я був організатором гри у футбол.
Згадав Сергій Петрович ще один момент зі свого дитинства:
– Коли ми з Танею народилися, місцеві умільці зробили для нас дерев’яний візок. Одного разу брат Борис віз нас із дитсадка, причепивши візок до велосипеда, дорогою відпало колесо. Вдома йому перепало на горіхи за те, що ледь нас не травмував.
До речі, коли народився третій син, Петро Прокопович почав будувати новий дім, оскільки великій родині було вже тіснувато. Але будівництво затяглося не на один десяток років. Діти стали одне за одним залишати батьківську оселю, здобували професії, створювали сім’ї…
Біда в дім прийшла, як грім серед ясного неба: трагічно загинув найстарший син Микола, який жив із сім’єю у Горішніх Плавнях. Його смерть дуже підірвала здоров’я матері, і найменший син Сергій, який жив і працював у Полтаві, прийняв рішення переїхати до батьків. Брат Володимир жив у Кременчуці, Борис – у Полтаві, а сестра Таня – у Москві. Тож Сергію Петровичу довелося закінчити курси трактористів у Кобеляках, щоб мати в колгоспі роботу, добудувати будинок-довгобуд, у якому і оселився із сім’єю. До речі, зі своєю дружиною Людмилою Михайлівною теж познайомився в Солонцях. Це, так би мовити, сімейна традиція. І характером син удався в батька, який на роботі був авторитетним, принциповим, справедливим, тож Куща-молодшого шість років обирали членом правління колгоспу, знали, що вболіває за справи в господарстві, реально оцінює стан речей і за кожне рішення проголосує по совісті.
Та й хіба міг по-іншому, коли батько весь час давав настанови: «Ти, сину, частіше прислухайся до людей, спілкуйся з ними, не ігноруй, не повертайся до них спиною, і вони відповідатимуть взаємністю». Петро Прокопович і до сьогодні тримає все на контролі, цікавиться, який урожай, чим далі буде засіватися нива.
– Тату, мені вже 57 років. Можливо, я сам прийму рішення? – буває, не витримує Сергій Петрович.
– Скільки не було б тобі років, а ти моя дитина, – відповідає 100-річний ювіляр, і син розуміє: даремно сперечатися з батьком, він звик у часи бригадирування давати наряди, перевіряти виконання: по-іншому не може.
– Та й жили тоді по-іншому. У селі багато хто будувався, жили дружно, ходили один до одного лампач робити, потолки накидати, – продовжив розповідь Сергій Кущ. – Батько допомагав і організаційно: глину, солому привезти, коні виділяв, щоб заміс зробити. Інколи батьки й у клуб вибирались – кіно подивитися. На дні народження ходили, мали багато хрещеників, а ще більше – кумів. Петро Прокопович постійно був серед людей, часто їздив у район на наради, семінари, а на плечах дружини постійно були і діти, і кухня, і домашні справи, і робота. Тож, коли, бувало, організовували в колгоспі поїздки в Полтаву, їхала Надія Самійлівна… У 1991 році її не стало.
Діти, онуки не забувають дороги до батьківської оселі. Тим більше, що живуть недалеко – в Горішніх Плавнях, Кременчуці, Котельві, Біликах, Полтаві, хоча географія значно ширша – Москва, Польща. Та найбільше ювіляр оточений увагою родини сина Сергія.
Щодо їжі, то Петро Прокопович не вибагливий: їсть і борщ, і суп, і вареники, але на першому місці в нього молочні продукти. Ради нього й тримають корову. До хліба, продуктів ставиться дуже бережно. На його долю випало пережити два голодомори.
– Батько добре пам’ятає той час. Йому було 13 років. Розповідає, що врожай був гарний, хліба вродило багато, але його забрали. Весною, як тільки з’явилось листя, рвали його, товкли й варили кандьор. Врятувало те, що мали корівку. Переконаний, що в 1932–1933 роках голод був організований, а в 1946–1947-му був неврожай через засуху.
Переживши такі лихоліття, Петро Кущ ніколи не думав, що доживе до 100-річного ювілею, стане свідком подій двох століть.
– Телевізор дивиться мало, оскільки погано чує, а газети, книжки читає. Цікавиться політикою. Бере участь у виборах. Дуже вболіває за Україну, хоче, щоб розвивалась економіка, щоб молодь мала роботу й не виїжджала на заробітки, щоб жили в мирі й добрі.
Не звик Петро Прокопович сидіти без діла. І хоч рідні дуже просять, щоб не перетруджувався, він, особливо коли син на роботі, хапається то за пилку, то за косу.
– Кажу: сходіть до Павла Сергійовича Бабича (91-річний односелець, живе на сусідній вулиці), або я повезу, посидите, згадаєте молодість… Ходить із ціпочком, а буває, що й забуде про нього, тоді разом шукаємо, де залишив…
Роки, життєва мудрість – то багатство ювіляра. А ще – діти, 7 онуків, 9 правнуків. І рідні, і односельці щиро зичать Петрові Прокоповичу Кущу міцного здоров’я на многії літа.
Наталя ПУЗИНА.