Це зараз у Поповому Новосанжарського району менше трьохсот жителів, а в повоєнну пору – уявіть собі! – два колгоспи тут, третій – у Бечевому. Люди працювали, веселились, сім’ї створювали. «Було рідко який місяць обходився без весілля. Як не на одному кутку, так на іншому музики грають. Хіба у високосний рік рідше заяви до ЗАГСу подавали. А тепер нема молоді. Які там весілля…» – розповідала при зустрічі знайома з Попового. А ще вона повідала, що в селі три пари, які в мирі й злагоді прожили по півстоліття. Тож ми й поспішили до «золотих» ювілярів.
Ніна та Іван Рябухи (на фото)
У сімейному альбомі з-поміж численних світлин зберігається датований 1968-им роком номер районної газети. На останній сторінці розповідь про їхнє комсомольське весілля. «Це було щось, – хвалиться Ніна. – Розписували нас не в сільраді, а в клубі, прямо на сцені. Голова колгоспу Григорій Чернявський свою «Волгу» виділив, тож Іван нею приїздив мене забирати. Небачене диво для села! Шлюб реєстрував голова сільради Іван Сердюк. Так і в газеті написали: комсомольське весілля справляли тракторист і доярка».
«Ти одразу про весілля. Розказала б із самого початку – як ми познайомились», – долучається до розмови Іван Олександрович. Виявляється, жили в одному селі, а одне одного не знали. «Повернувся я з армії і пішов у клуб. А там молоді багато, хіба те, що зараз. Всі на мене увагу звернули. Заглянув у бібліотеку, там Ніна з якоюсь дівчиною. Одразу вона впала в око, а згодом і в душу. Зустрічалися ми два роки, тоді розписалися».
«Не забув, у яку благеньку хатину ти мене привів. Шевченківська та й годі. Добре, що колгосп нову оселю надав, хоч і недобудовану», – додає Ніна.
І почалось розмірене буденне життя. У 69-му народився син. А невдовзі Ніна поїхала в Полтаву, в технікумі керівних кадрів для села, на агронома вчитися. Свекруха заходилась наполягати: «Іване, йди вчись і ти. Як це воно буде – вона грамотна, а в тебе тільки школа! Внука на мене залишайте, не думайте, що не дам йому ради». Тож Іван у Писаревщині в технікумі на зоотехніка вчився. Він раз на два тижні додому навідувався, Ніна – кожні вихідні.
«Я одразу після навчання отримала направлення в Супротивну Балку, агрономом. Щодня їздила бричкою. Потім в укрупненому колгоспі працювала. Довго вагалася, коли запропонували посаду секретаря сільської ради. Якщо чесно, побоювалась. А воно й вийшло, осилила. Останні вісімнадцять років – обліковцем на фермі. Незчулась, як і на пенсію час було оформлятись», – розповідає дружина.
Іванові після технікуму пропонували посаду зоотехніка в сухомаячківському колгоспі. Переконували: що те Попове, в Сухій уже й газ по селу проведено. Відмовився. Працював і зоотехніком, і завідуючим фермою, на інших посадах. Нині теж у ранзі пенсіонера, але без діла не може – депутат сільської ради, ветеранську організацію очолює.
Виховали сина й доньку. Пишаються внуками-студентами: Руслана на лікаря вчиться, Влад пішов стежкою батька, облюбував юридичний. «Було б здоров’я – жити можна», – почули від Рябухів, коли вже збирались до інших «золотих» ювілярів.
Анастасія та Микола Сохані
Їхні життєві дороги перетнулися у Зінькові. Настя із свого гадяцького села Соснівка поїхала туди вчитися на курси крою, шиття та художньої вишивки. Микола в профтехучилищі вивчав механізаторську справу. Наймали квартири, жили по сусідству. «Вона така дрібненька була, бідовенька. Познайомились, а там і до весілля недовго», – пригадує Микола, а дружина додає: «Була й маленька, і бідовенька. Аж не віриться тепер».
Весілля в Соснівці відгуляли та й залишились там жити. Благо, для Миколи робота знайшлася – саме електрифікували село, потрібні були спеціалісти. Трохи більше року приймацького стажу, та й досі добрим словом згадує тестя й тещу. Тож слова з пісні, де йдеться про те, як «приймацькеє життя надоїло», – не про нього.
Тільки-но народився син, молоде подружжя вирішило перебратися в Попове. Як Микола тепло згадує других батьків, так і Настя не нахвалиться свекром і свекрухою. Була в селі швейна майстерня, тож довго не засиділась без діла. Маленького сина свекруха няньчила, а вона – до роботи. «Було, батько як приїде нас провідати, то неодмінно завітає до Василя Ісаєвича Чернявського. Вони ж обидва воювали, пережили блокаду Ленінграда. А ми слухали б їх і слухали…» – згадує Настя.
Микола Олександрович і Анастасія Олександрівна вже давно мають право на заслужений відпочинок, отримують пенсію. Не надто розщедрилась держава, аби належно оцінити вклад обох у спільну справу. А внукам же, як би там не було, треба допомагати. Юля ресторанно-готельну справу опановує, а Олежка тільки-но школу закінчив. Тож вирішили Сохані: аби хоч невеликий приробіток мати, відкрили приватний магазин. До них за покупками приходять люди з усього кутка.
Людмила і Микола Сіренки
Спілкувалися тільки з Людмилою, чоловікові поки що не до розмов – відходить від тяжкої недуги.
Сіренки у квітні відзначили золоте весілля. Зібралися діти, внуки. Згадували весняну пору піввікової давності, коли парубок з Попового взяв собі за дружину Людмилу із села Івки.
«Було колись таке, та не стало. Яка в нас там краса! Тепер одна хата залишилась. Може, пусткою стоїть, бо хазяйка померла, а може, син перебрався. Села, як такого, немає», – розповідає Людмила та пригадує перші роки сімейного життя. Микола і до армії, і після служби, і, вважай, усе трудове життя присвятив механізації – у колгоспі працював електриком, трактористом, комбайнером, водієм. А вона спочатку в ланці трудилася, буряки полола, інші роботи виконувала.
«Якось приїхав до нас у колгосп Іван Мусійович Рой з управління сільського господарства. Мене і ще чотирьох молодих жінок запросили до голови колгоспу в кабінет, запропонували вчитись на механізаторських курсах. І ми погодились. Курси проводили в колгоспній конторі. Не забуду, як наш наставник Іван Очеретько попереджував: тракторний двигун «шворкою» запускатимете, якщо не зумієте – шворкою тією по руках!» – посміхається Людмила, коли згадує, як позмінно працювали на одному тракторі з Раїсою Козенко. Всього було, доводилось навіть насінням з мішка огріхи засівати. Навчились. Спочатку новенького трактора не давали, побоювались, а коли колгоспні керівники переконались, що «діло буде», наважились. Чотирнадцять років механізаторського стажу має Людмила Вікторівна, до пенсії допрацювала вже на легшій роботі – обліковцем.
Нас не тільки механізаторський, а й сімейний стаж цікавить. Як не як, а піввіку в парі. «Троє дітей у нас з Миколою. Син Володя у Нових Санжарах у медцентрі трудиться. Зіна в «Чистій криниці» в бухгалтерії, а Наташа по сусідству живе. Так що далеко не розбіглися. У всіх трьох по двоє діток. П’ятеро внуків, а Наташа недавно порадувала внучкою. Список правнуків теж почався з дівчинки», – посміхається жінка.
***
Сільський голова Тамара Марик про всі три родини – прекрасної думки. «Нехай не ображаються молоді, але я скажу: такі, як Рябухи, Сіренки, Сохані, – то наш золотий фонд. Ось у кого треба вчитися, як на світі порядно й праведно жити».
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ.