Золотий голос  Андрія Кикотя

Золотий голос Андрія Кикотя

«Унікальний голос подарувала полтавська земля своєму синові Андрієві Івановичу Кикотю. Співак мав голос надзвичайно широкого діапазону, а природа сама його правильно поставила. За визначенням фахівців і людей, яким випало слухати Федора Шаляпіна і Андрія Кикотя, за широтою звучання голосу український співак перевершував всесвітньо відомого Федора Шаляпіна, міг вільно виконувати як басові, так і баритональні партії. Його голос звучав рівно у всіх регістрах і особливо могутньо в нижніх та навіть наближався до «вимерлого» нині типу басів профундо. Такий голос називають центральним басом». Це рядки із книги полтавського краєзнавця Григорія Титаренка «Планетарний голос Андрія Кикотя», яку нещодавно презентували у літературній вітальні обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського.

У визначенні «унікальний голос» – жодного перебільшення, і про це свідчать зібрані спогади багатьох видатних діячів мистецтва. Зокрема професор Київської консерваторії Іван Паторжинський, який став добрим ангелом у долі співака, коли вперше почув його, розхвилювався до сліз і сказав, що «Бог це провидіння спустив з небес». І взяв на навчання в консерваторії сільського хлопця з чотирма класами освіти.
Іван Гамкало, український диригент, педагог, музикознавець, народний артист України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України наголошує: «Андрій мав голос унікального тембру, великий за об’ємом, широкого діапазону – від нижнього «фа» до верхнього «фа». Я слухав його і порівнював з добрим дзвоном, вилитим з гарної пропорції металів. … Після Андрія, за тембром, я такого голосу не чув. Зараз про попсу говорять як про «золотий голос». Який цинізм! Яке невігластво інтелектуальне і професійне! Насправді ж золотих голосів дуже мало, адже такий голос – чудо природи. Таким золотим голосом володів Андрій».
Народився Андрій Кикоть 27 листопада 1929 року у селі Кам’янці Диканського району. Голодне дитинство, війна, похоронка на батька, робота в колгоспі у 14 років. А затим – вербування на шахту в Донбасі, втеча звідти, за яку хлопця засудили до п’яти років таборів. Рік відбував покарання на сибірському лісоповалі, відпустили додому помирати, виснаженого й уже припухлого від голоду.
У 1949-му Андрія Кикотя призвали в армію, служив у Дніпровській річній флотилії, на Трухановому острові. «Брав активну участь у художній самодіяльності. Кажуть, одного разу на огляд частини прибув сам маршал Тимошенко. Почувши спів Андрія, викликав його до себе і сказав, що з таким талантом співакові немає чого робити в армії. Начебто він і демобілізував його, взявши з нього слово, що той вступить до консерваторії».
Так починався шлях у велике світове оперне мистецтво простого сільського хлопця (а він таким і залишався до кінця) з Полтавщини. Його успіхи були грандіозні, вони «відкрили йому двері до уславленого Державного академічного театру опери і балету УРСР імені Т.Г. Шевченка. Одразу ж по закінченні консерваторії, 1957 року».
Про них, про життєвий шлях нашого земляка розповідає творчо-біографічний нарис Григорія Титаренка. В книжці зібрані інтерв’ю зі співаком, спогади його сучасників, статті й неопубліковані матеріали, багато світлин. Вона побачила світ у комунальному видавництві «Полтавський літератор» за кошти обласного бюджету як соціально-значуще видання на замовлення департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації.
Особливою, так би мовити, живою ілюстрацією до розповіді про унікального митця стала зустріч із його племінником – народним артистом України, актором обласного академічного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя Василем Голубом. Це під впливом дядькового таланту він почав мріяти про артистичне майбутнє. У книзі є зворушливі рядки: «Згодом, коли Василь уже навчався в консерваторії, дядько подарував йому своє фото з пророчим написом: «Майбутньому народному артистові Василю Голубу від народного артиста Андрія Кикотя». Як у воду дивився – став його небіж народним артистом України, а через чверть століття після дядька відвідав Канаду. І коли заспівав у Клубі канадських українців «Чуєш, брате мій», вдячна публіка також понесла його на руках, а Юрій Кодак, довідавшись, що співак – небіж Андрія Кикотя, не міг стримати сліз та все досадував, що той так мало прожив…».
Згадуваний Юрій Кодак – то «уславлений архітектор українського походження», котрий зголосився супроводжувати Андрія Кикотя, коли він 1969 року разом із капелою «Думка» виступав у Канаді. Цікаво, що тоді в «літаку поруч з ним летів Девід Рокфеллер, бережливо тримаючи в руках сувенір – опішнянську макітру. Андрій Кикоть з цього приводу пожартував, що макітру з України слід везти з варениками». Рокфеллер побував на концерті Андрія Кикотя і запросив його в гості додому – на вареники з опішнянської макітри.
Народний артист, Герой України Дмитро Гнатюк із болем говорив про Андрія Кикотя: «Він був славною, порядною, працьовитою людиною, майстром чудового співу… Природа щедро обдарувала Андрія, та, на жаль, не беріг він свій голос, і це велика трагедія як для нього, так і для всієї музичної культури…». Йшлося про згубну пристрасть до алкоголю, яку він попри бажання не встиг подолати – «серце не витримало чергового нападу». Андрій Кикоть помер 13 жовтня 1975-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Доля непроста випала легендарному співакові, але «ніхто не кинувся його рятувати, ніхто навіть не спробував підставити своє плече».
На вечорі прозвучали також записи пісень і арій з опер у виконанні нашого земляка, видатного українського оперного та концертного співака, народного артиста України Андрія Кикотя.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий