Зоряний гість

Леся ніяк не могла заснути. «Раз, два, три, чотири, прийдіть сни до квартири!» – подумки повторювала вона безліч разів.
Та сни не приходили.
“З усіх боків обступіть мене сто снів!” – заклинала Леся, дивлячись у стелю.
Проте сни не обступали. З жодного боку.
“Повернусь на бочок – відщипну я сну пучок!” – переверталась Леся з одного бочка на другий.
Але не відщипнула навіть малесенького пучечка.
Та і як його відщипнути, коли самого сну немає!
«А-а, – зітхнула Леся. – Просто лежатиму і просто мріятиму. Тільки про що?»
Раптом – бац! – щось ударилось у відчинене вікно і звалилось на підлогу.
«Напевне, якийсь жук, – подумала Леся. – Летів у темряві і в раму врізався. Боляче йому тепер. Піду подивлюсь. Може, допомога потрібна».
Леся відкинула ковдру і в довгій нічній сорочці, поцяткованій рожевим «горошком», наблизилась до вікна.
– Ой! – тихо скрикнула вона і навіть присіла від подиву. – Що це?
За темною шторою сидів маленький, майже іграшковий хлопчик. На ньому були шорти, клітчаста різнобарвна сорочка, легкі сандалики, а з пліч звисала білосніжна накидка. Кучеряве волосся було таким рудим, що здавалося – воно палає. Та і не лише воно! Увесь цей іграшковий хлопчик буквально випромінював світло, наче лісовий світлячок.
– Ти хто? – замість привітання набурмосено запитав хлопчик.
– Леся, – відповіла дівчинка, з цікавістю придивляючись до хлопчика, який не переставав світитися. – Я тут живу. Це моя кімната. А ти звідки?
Хлопчик спробував піднятись, та враз скривився й приклав долоньку до забитого об раму лобика.
– Боляче? – жалісно запитала Леся.
– Пусте! Я – із зірки.
Побачивши, що дівчинка від подиву аж рот відкрила, хлопчик показав пальцем у небо.
– Он із тієї.
– З якої? – розгубилась Леся. – Їх так багато! І всі майже однакові.
– Ні! – розсердився хлопчик. – Моя найкраща за усіх! Дивись уважно. Вона справді найгарніша, найяскравіша!
Проте Леся ніяк не могла знайти в небі саме ту зірку, на яку показував хлопчик. Він навіть забув про забитого лобика, зіскочив на тоненькі ніжки і мало не кричав своїм слабеньким голоском:
– Та ось же вона, ось!
Нарешті Леся побачила потрібну зірку, чим дуже потішила хлопчика. Він щасливо засміявся, заплескав долоньками, застрибав на місці. І засяяв ще яскравіше.
– Але ж зірка така крихітна, – засумнівалась Леся. – Як ти на ній можеш жити?
– Ех, ти! – посерйознішав хлопчик. – Вона далеко-далеко, тому звідси й видається крихітною. А зблизька – велика-велика. І живу на ній не лише я. Там багато інших іскряток.
– Значить, ти – іскрятко?
– Авжеж!
– Цікаво… – вражено прошепотіла Леся. – І що ви, іскрятка, там робите?
– Вдень спимо, а вночі пустуємо, бавимось. Та так весело, що все навколо іскриться, спалахує, мерехтить. Глянь у небо. Правда ж, іскриться? Це мої друзі пустують.
– Неймовірно! – захоплено сказала Леся. – А як ти сюди, у моє вікно, потрапив?
– Мені просто не пощастило, – зітхнув хлопчик-іскрятко і навіть трохи потьмарився. – Стрибнув я на місячне сяйво, щоб покататися вниз-угору, а коли хотів уже повернутись на зірку, позад мене хмара місяць закрила. Сяйво зникло, і я звалився сюди.
Він знову приклав долоньку до лобика і ніяково зиркнув на дівчинку.
– Ти, Лесю, пробач мені за те, що розбудив. Чесне слово, я не хотів. Це все хмара…
– Пусте! – махнула рукою Леся. – Я зовсім не спала. Наче знала, що ти до мене з неба впадеш. Правда, коли ти торохнувся об раму, я подумала, що то жук.
– Який ще жук? – здивувався хлопчик. – На нашій зірці немає ніяких жуків!
– Зате у нас є, – засміялась Леся і почала показувати, як виглядає жук. – 3 крилами, вусами, лапками. Летить і гуде: «Жу-жу». Тому він і жук.
– Ні, на жука я не схожий! – і собі засміявся хлопчик.
Раптом він замовк і показав пальцем на свою зірку.
– Бачиш, вона стала не такою яскравою! Мабуть, мої друзі стривожились, де це я подівся, і тепер розшукують мене. Пробач, Лесю, але мені час повертатись.
– Але як?
– Дуже просто. Хмара вже пропливла, і місяць знову посилає на землю своє сяйво. По ньому я і дістанусь додому.
– Як прикро! – понурила голову Леся. – Мені з тобою було дуже цікаво.
– І мені! – ще яскравіше засвітився хлопчик-іскрятко. – Але ж ти розумієш…
– Розумію, – посміхнулась Леся. – Недарма в нас кажуть: «У гостях добре, а дома ще краще».
Дівчинка хотіла доторкнутись до іскрятка, але одразу ж відсмикнула руку.
– Ой! Який ти гарячий! Навіть страшно.
– Чому?
– Зірки ж холодні. Не гріють.
– А все тому, – знову посерйознішав хлопчик, – що вони від Землі дуже далеко. Дуже-дуже. А насправді там набагато тепліше, ніж у вас. Якщо чесно, то на зірках надзвичайно спекотно. Ти, Лесю, на них нізащо б не витримала.
– Тоді ти спускайся до мене в гості. А коли застанеш сплячою – буди!
– Дякую, Лесю. Я полетів. Буде що розповісти моїм друзям!
Хлопчик-іскрятко глянув на дівчинку, підморгнув пустотливо і, випурхнувши у вікно, став стрімко здійматися вгору. Леся бачила лише осяйну точку, але невдовзі вона зникла, ніби десь там, у високості, погасили слабенький вогник сірника.
Дівчинка стояла біля вікна й дивилась на знайому зірку. Раптом зірка спалахнула, іскристо, миготливо, і Леся здогадалась: її гість уже повернувся додому, а це яскраве світло – радість і веселощі його друзів-іскряток.
Леся ще раз поглянула на зірку, помахала їй рукою і пішла до ліжка. «Раз, два, три, чотири», – прошепотіла вона і тут же заснула.

Олександр ВИНОКУРОВ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий