Зупинені миті, які рухають життя

Зупинені миті, які рухають життя

«Шановні полтавці, сьогоднішня моя світлина – для вас». Це звернення Валерія Михайловича Черкаса постійні користувачі Фейсбуку бачать щодня. А за ним – зустріч із маленьким дивом, а може, – із справжньою магією. То вже як хто бачить, сприймає довколишній світ. Кожна фоторобота Валерія Черкаса – чи то пейзаж, чи натюрморт, чи жанровий або репортажний знімок – має свій підтекст. Багатошаровий зміст – у грі світлотіней, кольорів, у зупиненій миті, яка передає динаміку й експресію. Недаремно ж кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути…

Пригадую один із епізодів спільних редакційних відряджень: грудневе надвечір’я, автівка важко пробирається засніженою степовою дорогою, зимове сонце стрімко сідає за обрій, а навкруги – безкрай із самоцвітів. Валерій Михайлович просить зупинити автомобіль. Виходимо й ми і поринаємо у якийсь незбагненно красивий світ присмеркових барв, світ, сповнений дзижчанням електродротів на морозі, співом вітру – не поривчастого, а зваженого й стомленого, а ще – клацанням фотокамери. Назавтра Валерій Михайлович показав зазнімковане зимове надвечір’я. Кажу, що вийшло навіть краще, ніж наяву. «Та ні, природи не перевершити, – відповідає майстер, – але і їй треба допомагати».
* * *
Неоднораз доводилося спостерігати за роботою фотокореспондента Валерія Черкаса і в екстремальних, так би мовити, «режимних» умовах, і у відносно спокійних ситуаціях, без репортажної суєти і поспіху. Струнка висока постать, класичний профіль, щира посмішка красивого чоловіка привертали увагу високопоставлених гостей. Люди ж без високих постів, але з високим внутрішнім усвідомленням справи, яку роблять, відчувають певну спорідненість із чоловіком по той бік фотооб’єктива. Певно, тому Черкасові фотогерої такі щирі, відверті, красиві.
Не в останню чергу завдяки професійній майстерності Валерія Михайловича Черкаса зав’язалася його добра дружба із визначним літературознавцем, українським подвижником Петром Петровичем Ротачем. Їхні приватні книгозбірні розросталися, множилися раритетами. Для Валерія Черкаса високим авторитетом був скромний орач літературної ниви, людина з енциклопедичними знаннями Петро Ротач. І так тривало впродовж багатьох десятиліть, ще задовго до офіційного визнання літературознавця, у пору офіційної обструкції. Фотопортрет Петра Ротача роботи Валерія Черкаса став класикою жанру.
* * *
Валерій Михайлович – цікавий співрозмовник. Майже за шість десятиліть роботи у газетах «Комсомолець Полтавщини», «Сільські вісті», «Зоря Полтавщини» він бачив-перебачив, чув-перечув!.. Життєвий досвід, спресований у зупинених митях, збагачений роками, які уже не наздоженеш, дозволяє з іронією споглядати навколишню нинішню марноту.
– Знаєте, завжди були ну настільки несподівані повороти сюжету, що, мабуть, і Гоголь не «спроектував» би їх у своїй уяві. Мова не йде про якісь конкретні роки чи періоди, хоча без інтер’єру часу ніщо не відбувається. Говорю про характери, типи, кліше. Ну от, скажімо, такий епізод із професійного життя. У «Сільських вістях» зобов’язали мого пишучого колегу-власкора і мене, фотокореспондента, підготувати фоторепортаж про… засідання бюро райкому партії. Їдемо за вказаною із редакції адресою – в один із районів Дніпропетровської області (я тоді був власкором по лівобережній Україні). Район не випадковий – першим секретарем там особистий товариш генсека Леоніда Брежнєва. Назвемо його Кузьма Сергійович. Так от із тим Кузьмою Сергійовичем навіть цековське начальство вважало за честь спілкуватися. Тож маємо завдання «державної ваги й відповідальності». І ось проходить засідання бюро у просторому кабінеті, на стіні, як і належить, портрет Брежнєва, під яким сидить перший райкому. Тривають звіти, рапорти, балачки про ідеологічне забезпечення посівної-збиральної битви за врожай. Одне слово, нудьга – мухи мруть. І тут раптом чомусь наростає грізно інтонація у голосі першого. Кожен наступний доповідач удостоюється порції критики від першого. У його голосі уже не метал, а криця! Критика недбайливців досягає інтонаційної кульмінації – уже дзеленчать шибки… Кузьма Сергійович вмить приборкує свої праведні емоції, різко повертається, як у тих казках, до залу задом, а до портрета передом, і ніжним голосом промовляє приблизно такий монолог: «Рідний, дорогий Леонід Ілліч! Ви ж бачите, з ким я працюю, з ким доводиться виконувати і перевиконувати плани. А я ж перевиконую, бо відчуваю свій обов’язок перед вами, дорогий, рідний товаришу генеральний секретар…» Монолог тривав кілька хвилин, але змусив хвилюватися присутніх значно більше, ніж годинна накачка. Ми з колегою ледве втрималися, щоб не розреготатися… А репортаж тоді вийшов непоганий. Мабуть, тому, що «рідний і дорогий генсек» надихав на творчість.
* * *
Уроки майстра – то не лише про архітектоніку кадра, композицію, жанр. То в першу чергу про вміння бачити – дивлячись, чути – слухаючи. І сьогодні, вітаючи Валерія Михайловича Черкаса, заслуженого журналіста України, лауреата багатьох творчих премій і конкурсів, із його славним вісімдесятиріччям, зоряни висловлюють щиру вдячність за його щедрість і щирість.
Зичимо Вам, шановний колего, всіляких гараздів. Нехай у Вашій родині панують здоров’я, затишок, щастя. Хай все задумане здійсниться, а задумам не буде меж!

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий