Зв'язок гарантовано на сто відсотків…

Зв’язок гарантовано на сто відсотків…

Хочу розповісти читачам «Зорі Полтавщини» про фахівця, у якого стаж зв’язківця – добрих сорок років. І я не помилюся, коли скажу, що мій земляк, козельщанин Володимир Дмитрович ВАСИЛЬЧЕНКО завжди гарантував зв’язок на всі сто відсотків. Добре пам’ятаю ті часи, коли мало не через день проводилися радіонаради. І жодного разу не трапилося так, щоб радіозв’язок не був забезпечений – чи то о 7-й годині, чи то о 19-й.

«За перші зароблені гроші я придбав магнітофон»

– Мене завжди цікавило, як люди обирають собі фах, спеціальність. Щоб ось так – обрав і на все життя. А як воно у Вас вийшло, Володимире Дмитровичу?
– Народився я на Харківщині, у Балакліївському районі, у невеличкому селі Прогрес. Батько мій був обдарованим електриком. Окрім справ електричних, він умів ремонтувати приймачі, телевізори. І цей процес, пов’язаний із радіотехнікою, мені подобався. Першою моєю мрією було (це коли середня сестра Надя поїхала у Харків навчатися) скласти звуковий підсилювач, виставити на подвір’я динамік і через мікрофон привітати сестру, коли приїде на гостини у батьківську хату. Та не просто привітати, а ще й музику включити. Так цього хотілося, аж дух перехоплювало. І мені все вдалося. Ото був для Наді сюрприз!
Ви ж знаєте, що сільські школярі на канікулах раніше не відпочивали. То зерно перевозили, то іншу якусь роботу виконували – так і заробляли копійчину. Не був винятком і Володя. Тим більше батько цьому сприяв: то на машину прилаштує, то якусь іншу роботу запропонує. В старших класах ровесники Володимира та і він сам підзаробляли іншим чином – стригли овець. Місцеве господарство спеціалізувалося на вівчарстві, свого часу утримувало більше шістдесяти тисяч поголів’я.
– За перші зароблені гроші я придбав магнітофон, про який довго мріяв, – розповідає Володимир Васильченко. – Це був бобінний апарат прибалтійського виробництва. Ото я радів! Адже магнітофон був багатошвидкісний, а згодом я його ще й удосконалив. Через хату від нас жив Вадим, теж радіолюбитель, який ще раніше мав магнітофон. Отож, придбавши мікрофони, з’єднавши хати дротами, ми почали перемовлятись із товаришем. Як нам це подобалося! У рік, коли закінчував школу, й зародилася в мене думка обрати факультет радіозв’язку. По фізиці у мене була тверда п’ятірка, та не зважився відразу вступати в інститут чи навіть технікум. Подався до Харкова – в одне з училищ, що готувало майстрів з ремонту радіоприймачів, телевізорів. Там питань не виникло: «Приймемо вас на навчання, але надайте довідку з військкомату про відстрочку від армійської служби». Та у військкоматі сказали, що такої довідки не видадуть.
Отож крокує Володимир харківськими вулицями, трішки сумний, роззираючись наліво та направо. Аж раптом в око впала вивіска – «Харківський електротехнікум зв’язку». Немов магнітом, потягло хлопця до цього навчального закладу. Документи прийняли, а навчання в технікумі автоматично давало відстрочку від служби в армії. Навчання було цікавим, захопливим. І цьому сприяли талановиті викладачі, як то кажуть, від Бога.

«Ми звали його «класним татом»

Особливо Володимиру Дмитровичу запам’ятався класний керівник (його називали татом) – Микола Антонович Міняйло. Цей «тато», образно кажучи, навчив учнів працювати і руками, і головою.
– Наші курсові, дипломні роботи ґрунтувалися на «ручній» роботі, що надзвичайно важливо, – зазначає Володимир Васильченко. – Наприклад, ми виготовляли такий пристрій, як ревербератор, який дозволяє збагатити звук через накладання одного звуку на інший. Такі пристрої треба було виготовити власноруч, а ще ж треба було цей пристрій описати і схему накреслити. У нас було три виробничі практики. І ось Микола Антонович направляє групу, одинадцять наших хлопців, під Воронеж у село Соснівку. Там була потужна радіотрансляційна станція «Маяк». Ми були неймовірно вражені побаченим. Антена – 100 метрів… Пам’ятаю, там був екстра-передавач. Нас зарахували у штат, платили зарплату. І ми працювали, ходили у зміну. Та головне – величезного досвіду набули…
І ось дипломна робота захищена. Володимир Васильченко здобув спеціальність «Інженер радіозв’язку та радіотранслювання». Попереду – велика життєва дорога. На факультеті радіозв’язку та радіотранслювання половину зі студентів складали дівчата. Перед розподілом до хлопців звернувся той же «класний тато» Микола Антонович: «Будьте джентльменами: виберіть місця призначення подалі, а дівчата хай їдуть, куди ближче». Отож Володимир і вибрав одну із республік тодішнього СРСР – Киргизію. Та поїхати не встиг – прийшла повістка з військкомату. Проводи в армію у Володі були гарні, незабутні. І дівчина його проводжала, Олена, його землячка. Ближче з нею познайомився у тому ж технікумі.

Далекі й близькі дороги

І ось потяг із новобранцями прямує в Грузію, до міста Горі. Вказувалося і місце розташування – інженерна частина. Це хлопці так думали, що інженерна. Уже на місці визначилися конкретніше – командний пункт Закавказького військового округу. А далі – курс молодого бійця і бойові чергування. На місці служби знаходився потужний 5-кіловатний передавач, зі вмонтованим вентилятором для охолодження. Через сильну вібрацію деталі передавача надто часто виходили з ладу. «А що, якщо?..» – подумав Васильченко. Солдат запропонував вібруючий вентилятор перенести у таке місце, де б він не шкодив деталям передавача. Отримав «добро» від командування. Володимирова рацпропозиція була втілена у життя і дала позитивний результат.
Поки Володимир служив, Олена закінчила відділення автоматичної електроніки, і подружжю Васильченків дали направлення у Полтаву. Володимиру запропонували посаду заступника начальника лінійного цеху в одному із райвузлів зв’язку. У нього уже був досвід подібної роботи. Минає рік, другий, третій. У родині Васильченків очікується поповнення. Час вирішувати житлове питання. Почули, що під Харковом починає будуватися атомна електростанція. Проєкт її був унікальним: окрім електроенергії, станція повинна була забезпечувати Харків й опаленням. Неподалік почали зводити житлове селище. Протягом року керівництво об’єкта обіцяло працівникам службові квартири. Тож Володимир Дмитрович вирішив влаштуватися на нову роботу. І це був рішучий, мужній крок справжнього чоловіка заради сім’ї, дружини і майбутніх дітей. Харківське управління монтажних робіт дає добро і влаштовує Володимира на посаду монтажника-висотника. Робота виявилася важкою, але ж і зарплата була на порядок вищою. Максимальна висота, на якій молодому чоловіку доводилося працювати, – 80 метрів. Як належить, і медичну комісію Володимир пройшов відповідну, та найголовнішою умовою було – не боятися висоти. Блоки, рейки, перемички – усе мало бути на своїх місцях.
Але у квітні 1986 року сталося чорнобильське лихо. На Харківській атомній станції роботи припинилися. Тож бригада монтажників, у якій працював Васильченко, починає «курсувати» по країні: то Ульяновськ, то Новомічурінськ Рязанської області. Перспектива побудови нового селища під Харковом остаточно зникла. А родина Васильченків уже збільшилася – у 1985 році народився син Денис. У дружини закінчується декретна відпустка, і вона приїжджає у Полтаву за місцем попередньої роботи й каже керівництву: «У мене чоловік працював за фахом у відділі зв’язку. Запропонуйте нам роботу там, де є житло».
У Машівці пропонують гуртожиток, а у Козельщині – однокімнатну квартиру. Саме сюди і приїхала молода сім’я. У ті часи, років 35 тому, відділенням зв’язку у Козельщині керував Петро Іванович Абросімов, а Володимир Васильченко став заступником начальника лінійного цеху, який очолював Іван Федорович Ніколаєнко. Дружина Олена Валентинівна стала працювати інженером АТС.

Закон Ома і закон людяності

Пізніше Володимир Дмитрович закінчив Одеський інститут зв’язку, за спеціальністю «Автоматичний електрозв’язок». У 1990 році став головним інженером райвузла зв’язку, а з 1995-го року, коли відбулося розділення на «пошту» і «зв’язок», Васильченко очолює районне відділення «Укртелекому». З тієї пори минув не один десяток літ. Що ж вдалося здійснити Володимиру Васильченку і його колективу?
– Першою була збудована автоматична станція у Рибалках, потім – у Приліпці. Коли обласне відділення «Укртелекому» очолив світлої пам’яті Микола Дмитрович Безима, почалося технічне оновлення. Наш Козельщинський район був на 90 відсотків забезпечений електронним зв’язком. Жоден район не міг таким похвалитися. Було встановлено 21 станцію. Це – велика наполеглива робота усього колективу.
– За якими критеріями Ви набирали людей на роботу?
– Перш за все питав, чи знають вони закон Ома. (Посміхається). А якщо серйозно, різні випадки у практиці були, траплялися й драматичні. Полізе на опору новоспечений зв’язківець та й застигне там від висотного жаху. Надзвичайно багато залежить від рівня майстерності. Коли з роботи звільнявся зв’язківець-професіонал, знайти йому заміну вдавалося не так швидко. Варто відзначити першокласного спеціаліста з Лутовинівки Олександра Васильовича Ковшара. А хіба можна забути Анатолія Олексійовича Ляшенка? Він працював електромеханіком на АТС. На жаль, немає вже його з нами. Або ось з пам’яті не йде Ярослав Олександрович Войтечко. Це був не просто спеціаліст зв’язку, а спеціаліст-лінійник-ас.
– Я не помилюся, коли скажу, що ранок керівника починається з телефонних дзвінків – інколи тривожних, а інколи й сердитих… Як Ви на них реагували і реагуєте зараз?
– Яким тоном ти з людьми говоритимеш, так і з тобою будуть говорити. Були і курйози. Одного ранку зайшов відвідувач із проханням-вимогою: «Чую у вухах, що грає радіо. Відключіть!» – вимагає. Я порадив з цією проблемою звернутися до Берегового (був у нас такий головний лікар). «Я був у нього, – відповів відвідувач. – Береговий послав до зв’язківців». І от як із таким «прохачем» говорити серйозно?
Життя продовжується, розвиваються нові технології, спрямовані, у першу чергу, на прибутковість. У цій круговерті й «телеком», де продовжує працювати Володимир Васильченко. За сумлінну працю Володимир Дмитрович має чимало почесних відзнак. Чотири рази обирався депутатом: тричі – районної ради, один раз – селищної.
Як і в кожної людини, є у Володимира Васильченка свої захоплення: майструє, працює з технікою, є в нього зварювальний апарат. Любить мисливство. Вечірньої пори слухає новини, переглядає, коли є час, фільми про природу, документалістику. І ще одне захоплення з’явилося з роками – потягнувся до поетичного слова, пише дотепні поетичні присвяти друзям.
Сини – старший Денис і молодший Антон – уже дорослі, мають свої сім’ї. Денис пішов освоювати зв’язок, закінчив військове училище. Зараз працює в одній із організацій на малій батьківщині. Антон із сім’єю живе у Горішніх Плавнях, працює на гірничо-збагачувальному комбінаті.
***
Настає черговий ранок, і Володимир Дмитрович Васильченко поспішає на роботу, щоб земляки мали надійний телефонний зв’язок, обмінювалися виробничою, житейською інформацією, долаючи відстані…

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий